18. Розмова з приємним співрозмовником

       - Боже, що ви всі хочете від мене. Що я вам зробила? Невже, я рушій у ваших справах! Ніби, на мені весь світ зійшовся!.... Аййй!!! Як же мене все дратує! - роздратована дівчина всілася на лавочку, що привідкривала вид до великого серця, на якому висіла купа замків, що були повішені парами, як знак їх міцного кохання.
        - Що я роблю не так? - дівчина підняла до гори очі і закрила їх, як тільки зустрілася з сонячним відблиском. - В мене все було... і чому цей поганець думає, що має право руйнувати моє життя... бісяча льодова гора. 
      На мить, її гнів вщух... Скільки б вона не гнівалася на Ділана, всередині неї проростало щось тепле та ніжне до цього чоловіка і вона намагалася подивитись на ситуацію з іншого боку. Сподівалася знайти виправдання всім його вчинкам.
      Вона до кінця не усвідомлювала свій нездоровий потяг до цього чоловіка і мало що розуміла про життя перевертнів. Свої пориви вважала частиною їх природи, адже якщо вона істинна пара для Ділана, значить теж повинна була до нього щось відчувати. 
      - Боже! Так хочеться кофтинку з оленями, а життя без них...
      - Гмм... ви працюєте з Миколаєм? - монолог з закритими очима був викритий. Чоловічий голос налякав Меделін до чортиків.
      - Що?
      - Ну, ви говорили про оленів... тому я подумав ви ельфійка Миколая... - дівчина не могла второпати, про що говорив той бідолаха і тому, побачивши в її погляді подив, він вирішив прояснити ситуацію. - Пробачте, невдалий жарт... Мені говорили, що жарти не моє, але я не втрачаю надію. Вважаю, це єдина вдала подача власних думок, що змушує людей посміхнутися і не важливо, який посил вони містять. 
       - Ааа... пробачте. Моє життя склалося так, що коли його розповідати жартома - всерівно захочеться пустити сльозу. Тому, це не ви не вмієте жартувати, - це мені не до жартів. 
       - Можна поцікавитись, що саме вас розчарувало?
       - Навіть, не знаю... може, те що ми всі раптом вирішили, що Стів Джобс геніальний бізнесмен. Хоча, всі знають, що він зробив свій статок, експлуатуюючи дітей, що були змушені працювати за копійки. Потім, продаючи ці вироби за величезну купу грошей... Чи може те, що всі наші герої  - тільки по телевізору герої... Кожного ранку, ми постимо фото в соціальних мережах, підписуючи його словами, які знає кожна пересічна собака, але робимо так, ніби це наша власна думка. Ми читаємо книги, не тому що нам цікаво... а тому що знаємо, що це єдиний спосіб закритись від реальності. - Меделін процитувала слова героя якогось фільму, який дивилася на днях. Ці слова дуже добре запам'яталися дівчині, адже в них була частка правди. 
    Вона часто використовувала цитати чужих людей, щоб підтримати розмови з людьми яких вона не знала. Це допомагало їй не бути дикою в очах тих людей  та зберігало її душу закритою.
        - Якщо вас так дратує Стів Джобс - не купуйте його продукцію. Я думаю, його компанія не збідніє через вас, але це заспокоїть вашу душу. З соціальними мережами теж саме. Ми живемо в той час, коли все навкруги тебе продає. Будь-які застосунки - це площадка де можна заробити гроші. Якщо це вам не до душі - вийдіть з усіх платформ...
      - І це заспокоїть мою душу. - ніби знаючи продовження, Меделін доповнила розмову чоловіка. Він здався їй приємною людиною. І він був першим за цей день, з ким розмова була невимушеною та легкою.
       - І це теж...Колись, яким ти є насправді, знали лише близькі люди. А зараз - всі, кому не лінь. 
       - Якщо вже на те пішло, зробіть повний аналіз моєї сповіді. У вас це чудово виходить. І мені хочеться вас слухати... а це, уявіть собі, буває рідко. - чоловік посміхнувся. Вона здалася йому маленькою дівчинкою, що загубилася серед наповнювачів дорослого життя і не знала, який з них більше підійде їй за смаком. - Що скажете про книги?
       - Книги? Їх безліч, але не можна сказати що є погані, а є хороші. Вони є посередниками між автором і читачем. Це як ми з вами... тільки я говорю з вами не через сторінку, а прямо. Просто, є такі, які нам не підходять за  цінностями чи просто вони не стоять на одному рівні з нашим станом душі... Думаю, те що книги допомагають нам забутися - не зовсім так... можливо, частково, але з книг ми завжди висмикуємо щось своє. Читайте книги, які наповнюють вас - от і все.
      - Хмм... я б задоволенням ходила на ваші лекції, якби ви їх вели. Але ваш зовнішній вигляд говорить про те, що ви аж ніякий викладач. Ви схожі на охоронця.
      - Хто сказав? 
      - Чомусь так подумалось. - Меделін посміхнулася крізь печаль. 
      - Але ж ваший смуток не пов'язаний з глобальними проблемами? Я вгадав?
      - А як же? Ми живемо в системі. Глобальні проблеми не можуть мене не засмучувати. 
      - Тоді, мушу сказати, вашій душі неспокійно і вона нещасна, якщо вас турбують непересічні люди. 
      - Іноді, буває так, що непересічна людина стає, капець, як пересічна і навпаки. 
      - Вас хтось засмутив?
      - В моїй голові, зараз твориться такий сумбур, що в ній чорт ногу зверне і начебто думки є, але сказавши їх, люди можуть подумати, що ти несповна розуму. Тому... нехай, поки що, вони побудуть в теплі. 
       - Ви замерзли?
       - Є трішки.
       - Я знаю, тут неподалік є кав'ярня. Я часто туди заїжджаю. В них дуже смачна випічка. Ну просто - тане в роті.
       - Кав'ярня "Як вдома"?
       - Так! Ви теж знаєте її? - Меделін здивувалася. Такий збіг міг бути доленосним і в її голові визрів план. 
        - Звісно. Цю кавярн'ю тримає моя дуже близька знайома. Пішли?
        - Та невже? Оце так доля!
        - Доля? Ви теж вмієте читати думки?
        - Читати думки? Теж?
         - Ой, не беріть в голову. Мій язик, іноді живе своїм життям... - вони вже йшли, аж раптом Меделін зупинилася і рукою зупинила того добротного чоловіка. - У вас є дружина? Звісно, ви більш походите на мого тата, але я всерівно, не хочу кавувати з вами, якщо десь є ваша дружина і ні про що не здогадується. - дівчина хистрістю випитувала деталі в чоловіка, адже їй здалося, що вона може бути амуром. Їй хотілось склеїти розбите серце Селести... хоча б, спробувати. 
      - Так сталося...
      - Боже, вибачте... Мені шкода. Знаєте, мій язик і справді живе окремо від мозку. - побачивши на обличчі чоловіка жаль, дівчина встигла пошкодувати за свої слова та наміри.
       - Так сталося, що в моєму житті не випало нагоди зустріти ту саму. 
       - Боже, а я вже думала, що зачепила вас за живе... Може, ви її зустрічали, але через обставини не змогли бути разом?... чи, може ще зустрінете. Вам ого-го, ще скільки жити. 
        - Думаєте?
        - Впевнена! Для кохання немає вдалого часу. Ходімо!
        - Ходімо. - дівчина взяла чоловіка під руку і вони пішли.