46. Ранок після звільнення

        Ще було зовсім рано, як Ділан порався на кухні. Весь його стан був влитий в приготування улюбленого супу Меделін. Він мав надію, що він хоча б трішки підніме їй натрій. Бо, тоді,  даремно він склеював ті листки на якому вона описала свої вподобання. 
      Згадуючи їх, на обличчі чоловіка виднілася щира посмішка. Вони були свого роду помагайчиками, що проторовували стежину до серця дівчини... Принаймні, чоловік на це сподівався.
      Кухня була для Ділана місцем для творіння. Він полюбляв експерементувати зі смаками і робив це в суцільній тиші. Це було для нього звичною справою, коли він жив один.
     Ще будучи підлітком, він часто гостював у Білі і той навчив його всім тонкощам холостяцького життя. Кулінарія не була винятком. 
      З'їхавши від батьків, він не наполягав на хатній робітниці, адже будинок був не надто великим, в порівнянні з батьківським та й в основному, чоловік весь час був поза домом, приділяючи більше уваги роботі. А готувати собі сніданки та вечерю - він міг сам. Анна навідувалася до нього лише один раз в тиждень, щоб освіжити приміщення та змінити постільну білизну.
       Літня жінка вже давно працювала на Мелтонів. Після того, як її чоловіка не стало, заможна родина прийняла її до себе, як рідну тітку. 
     На початку, окрім хатньої роботи, Анна допомагала матері Ділана приглядати за малими дітьми - бавилась з ними, читала казки, водила в густий хвойний ліс. Діти її любили.
     З року в рік, вона віддавала всю свою відданість чужій родині, бо своєї не встигла завести. Її чоловік раптово захворів і їй було вже не до нащадків. Всі свої сили, нещасна жінка, присвятила чоловіку і мріяла, щоб той став на ноги, але дива не сталося. Пара не пробула разом, навіть, року. 
      Коли батьки Ділана вирішили подорожувати світом, вони відпустили стару вовчицю, заплативши їй стільки, щоб вистачило б їй до кінця життя. Але Анна не взяла жодної копійки, адже роботу, яку вони колись їй дали - дала їй нове дихання і витягла з глибокої скорботи. 
     Не довго думаючи, Ділан запропонував знедоленій жінці відвідувати його будинок, щоб їй була якась розрада. Йому було її шкода. Коли людина втрачає сенс життя і пливе за течією - вона просто існує. І чоловік хотів зробити добру справу. 
      - Доброго ранку... Як ти? - Ділан увійшов в дівочу спальню. Меделін сиділа на ліжку, спершись на бильце. Її очі вдивлялися в якусь абстрактну річ і не зводили погляду доти, доки чоловік повністю не зайшов всередину. 
      - Мене, ніби переїхали вантажівкою... Голова болить. Тіло ломить. - голос дівчини був втомленим, ніби вона говорила з останніх сил. 
      - Воно й не дивно, ти всю ніч крутилася...- Ділан пригадав ніч. Як він пильнував за нею, а коли дівчина марила - міцно її обіймав, приглажуючи її по голові і вона заспокоювалася. Спогади змусили його посміхнутися, але він швидко заховав  посмішку, адже зараз вона не була доречною. - Ось, я приготував тобі суп. Повинно стати краще.
      - Звідки в тебе стільки оптимізму?... - дівчина вдавано показувала свою безпорадність, але глибоко в душі, їй було приємно. Піклування вовка було по-своєму ніжним і, водночас, смішним. - Наврядчи твій суп поверне мені роботу чи допоможе повернути минулі відносини з батьками. 
        - Якщо глузуєш, значить тобі краще.
       - Давай свій суп. Оцінимо твої кулінарні вміння. - Ділан поставив напроти Меделін тацю, а сам сів біля неї скраєчку. - Крем-суп з грибів? Мій улюблений! Звідки ти дізнався? Я здається цього тобі не говорила... Ааа, точно, твої агенти накопали на мене все. - радості дівчини не мало меж, але вона не збиралася нехтувати їдкими зауваженнями. 
       - Чому тебе звільнили?
       - Я тепер одружена, а Глорія таке терпіти не може... - Меделін промовляла кожне слово з грайливою інтонацією, ніби сама розуміючи всю їх безглуздість. -  Доречі, як вийшло так, що на другий день після заручин про це знає майже не весь світ?
        - Цього не можна було уникнути... Ми ж задля цього і побралися. 
        - Ти сам все віддав журналістам?!
        - Правильним журналістам... пробач, я не подумав, що твій брат і батьки на це так відреагують. Хочеш, я поговорю з твоїми родичами?
        - І що ти їм скажеш?
        - Я ж бізнесмен, зможу домовитися. Я кого хоч заговорю. 
         - Не потрібно. З часом все владнається. Поговорю з ними через рік.
         - Через рік?!
         - Ну так. А сенс це робити зараз? Розведемося і я щось вигадаю. Якщо це зробити зараз, то через рік прийдеться знову все вислуховувати. І хто знає, ким я стану перед ними на той раз. 
          - Хочеш, я поговорю з Глорією? Якщо тобі так подобається там працювати, я зроблю так, що ти там працюватимеш... або, я можу зробити так, щоб її компанія потерпала від збитків. 
          - Я сама з цим розберуся... Я покажу їй хто є хто. 
          - Я ж говорив, що тобі варто відвикати від самостійності. 
          - Я не хочу, щоб казали, що я без тебе ніщо. 
          - Хай собі кажуть... Кожна шавка повинна знати, хто за тобою стоїть.
          - Глорія сказала, що я до неї прибіжу, як тільки ти мене кинеш... Ось настільки вона в мені не вбачає професіонала. Вона в мене не вірить... За стільки років, вона так і не помітила моїх старань та вмінь.
         - Мені здається, все було очевидним. Тільки не розумію, чому ти цього не помічала. 
        - Підвищення настільки засліпило мені очі, що я не зважала на її особистісні риси. В мені прокинувся азарт і я щосили доводила їй, що я заслуговую це чортове місце.
       - Вісім років?
       - А що поробиш? В мене не було іншого вибору. Купила квартиру в кредит, потрібно було якось виплачувати. Потім машину... і все - ти в ярмі. Ця робота надавала відчуття стабільності і тому, я була змушена закривати очі на деякі речі.
       - Мене досі цікавить той факт, що твій банківський рахунок досить солідний, щоб виплатити за квартиру, але ти ним не користуєшся. Чому?
       - Знаєш, іноді бісить, що ти лізиш всюди... В мене ж повинні бути таємниці. 
        - І все-таки...
        - Я давно мріяла про власну справу. Це мій стартовий капітал. Щоб зняти приміщення, найняти людей... І плюс, я знаю, що успіх відразу не приходить, тому, це ще подушка безпеки, раптом що.
         - Тоді, почни з малого. Для моєї сестри сподобалось, як ти організувала мій корпоратив. В нас на носі день народження Тайри, вона б хотіла, щоб ти цим зайнялася. 
          - Дитяче день народження?.. Я щось вигадаю. Дякую, було смачно...
          - Навіть не думай відмовлятися! Я знаю цей погляд. Тобі потрібно відволіктися. 
           - Я хочу прогулятися цим лісом. 
           - Що ти хочеш?! Але, чому?
           - Він зачаровує. Хочу пройтися. Складеш мені компанію? 
            - Мені не подобається зима для прогулянок. Куди б ти не йшов скрізь будуть засідки снігових куп, що падають на шерсть, роблячи її мокрою... та й стежки всі запорошені снігом. 
         - Ти сказав шерсть? Ти маєш на увазі волосся? 
         - Ні, я маю на увазі шерсть... Я завжди прогулююсь лісом в лиці своєї другої сутності. 
         - Ти перетворюєшся на вовка?!
         - Так... Чому ти так дивишся на мене?
         - Будь ласка-будь ласка-будь ласка! Я хочу побачити тебе таким! - дівчина зірвалася з місця і вже викидувала вміст свого шкафа.
         - Меделін, я не люблю гуляти зимою... І... А якщо ти злякаєшся? Отримаєш психологічну травму? Ти ще від вчорашнього шоку не відійшла. 
       - Я не злякаюсь! Обіцяю... Ну пішли прогуляємось. Або я піду сама!
       - От же ж! Гаразд, але далеко ми не будемо заходити. 
       - Добре.