1. Передноворічний настрій

       Лапатий сніг безжально покривав людне місто, ніби навмисно уповільнював їх ходу, щоб ті вдосталь змогли насолодитися новорічною атмосферою, що панувала у кожному закутку вузеньких вулиць.
      Цього року, природа була щедрою на такі дари. Місто захопило срібне сяйво білих сніжинок, що повільно спускалися на землю. Від вітру, вони кружляли у граційному танці, як справжні танцівниці. 
       Їхнє мерехтіння під світлом ліхтарів, нагадувало шлейф від чарівної палички зимового чаклуна і місто наповнювалося дивовижею. 
      На дворі панував справжній новорічний мюзикл. Звідусіль лунали святкові мелодії, давно закарбованих у пам'яті, широковідомих у всьому світі пісень. Вони підсилювали відчуття чогось чарівного та змушували серце кожної людини вірити в найкраще. І якимось дивом, вони забували про всі буденні справи, піддавшись плину зимової казки. 
        Все місто світилося від різдвяних вогників, надаючи можливість людським очам повірити в щось незвичне, несхоже на звичайні сірі будні. 
       Місцями - було чутно радісні голоси людей, що передчасно святкували прийдешній рік і їм ніхто не робив жодних зауважень, адже всі знали, що це час, коли кожен мав можливість розвіяти на морозному повітрі всі негативні емоції з свого тіла, що нагромаджувалися впродовж всього року. 
      Місто жило...
      - Батько в передчутті... Весь світиться від щастя. Вже не знає де себе діти... Нарешті побачить свою доньку, яку вже не бачив три роки.
       - Матусю...
      Меделін сиділа в авто, чекаючи на зелений сигнал світлофора. 
    Не гаявши зайвого часу, вона вирішила зателефонувати батькам, щоб сповістити їм невтішну новину. 
      Дівчині було важко говорити про це, адже знала як це на них вплине. Їй зовсім не хотілося їх розчаровувати.
     - Я знаю цей голос... ти знову не приїдеш?
     - Мамо...
     - Я сподіваюся, ти розумієш що робиш... Це ж знову потрібно брехати батькові. І що йому сказати? В мене брак фантазій... Ну добре, скажу що тебе знову закидали роботою або ж квитків не було. Щось вигадаю. Ти ж знаєш - в мене є вже в цьому певний досвід. 
      В голосі матері, Меделін відчула смуток, від чого її серце зжалося, як пакетик, з якого висмоктали повітря. 
      Подумки, дівчина сварила себе за моменти, коли їй доводилось відмовляти своїм рідним людям. За це, вона себе яро ненавиділа, але нічого не могла зробити. Робота для неї була на першому місці. 
     Набравши в груди рішучості, Меделін продовжила розмову, знаючи наперед всі відповіді, але вірила, що мама зуміє заспокоїти жевріючу совість.
    - Напевно, татусь  буде сердитись? Ще б пак... він сильно образиться.
      - Ти ж знаєш свого батька. Він дуже скучив за тобою... Цей чоловік стільки років мріяв про доньку, що на старості літ не мав уявлення, що його принцеса буде такою невдячною... Ти для нього скарб. Навіть я не така цінна як ти.
     - Мамо, ти краєш моє серце! 
    В цей момент, молода дівчина проживала найжахливіші миті в своєму житті. Їй завжди було ніяково перед батьками під час розмов, що несли смуту. 
       Новорічні свята - це єдина можливість зібрати все сімейство Спроус за одним столом. Батько Меделін завжди пишався своєю великою родиною. На всю округу, лише він міг похизуватись своїм багатим виводком. 
      З кожним роком їх коло збільшувалось. Раз в рік, будинок Спроус наповнювався грайливим дитячим сміхом, задушевними розмовами, затишними піснями. Всі навкруги знали, що в ці дні старий Спроус світився як великоднє яйце. 
       Всі потайки заздрили йому за устрій, що з року в рік лише прибавляв його членів великої родини.  
     Всі його шість синів з невістками та онуками і єдина донечка - були його гордістю.
     Меделін була наймолодшою та найжаданішою дитиною в сім'ї. Коли вона народилася - батько весь час носив її на руках та співав колискові. Натхненний чоловік завжди забавлявся з своєю любою донечкою,  не втрачаючи жодної вільної хвилини. 
      Старший Спроус огорнув маленьку дівчинку неймовірною любов'ю, яку вона й досі, відчувала на собі. Батьківська любов була для неї тендітним щитом, що захищала її всюди, де б вона не була.
       Незважаючи на свою дорослість, дівчина була татусевою дочкою і їй не дуже хотілося обнадіювати батька. Вона прагнула назавжди залишитися в його очах тією зразковою дівчинкою, якою була колись. 
          - Я не зможу вирватись, хоча б на день. Наша компанія отримала дуже велике замовлення і від цього залежить моя кар'єра. Директорка нічого не хоче чути про мою відпустку. Сказала мені відразу - або я працюю і мене підвищують, або мене звільняють без рекомендацій. Грозилася, що напише в моєму резюме такі відгуки, що мене жодна компанія не захоче взяти на роботу... А я так старалася стільки років, що я не зможу все залишити. Інакше, частина мого життя буде марною тратою часу.
      - Ти знаєш, я це чую впродовж трьох років. Тільки, ось підвищення чогось не видно... Вона тебе використовує, бо знає твою слабкість. Якби хотіла звільнити, то давно звільнила б.
      - Може, в твоїх словах є правда... але я не в тому положенні, щоб випробовувати долю. Єдине, чого я хочу... щоб ви мене зрозуміли. Для мене це надважливо. 
       - Ти дуже змінилася, Меделін. Де та дівчинка, сміх якої був мелодійнішим за всі співи світу? Де та дівчинка, в голосі якої було чутно легкість буття?
       - Вона виросла, зустрілася з реальністю. Велике місто вимагає великих зусиль.
       - І чому я раніше не помічала в тобі таких амбіцій? Кому ти щось хочеш довести? 
       - Мамо, я хочу жити так, як я хочу. Дозвольте мені це і я буду дуже вам вдячна. 
       Мати важко зітхала, як тільки відчувала в голосі доньки твердість характеру. У її вчинках, вона бачила гени батька Меделін і не хотіла приймати реальність, адже вона виросла в тому оточені, в якому дівчатка повинні бути жіночнішими, лагідними та поступливими. 
     Меделін була не такою і тому, мати вбачала в цьому загрозу, адже з таким характером, донька могла залишитися одною.
      - Що хоч говори, але твоя директорка - справжнє стерво!
      - Мамо! Не бери гріх перед такими великими святами.
       - Ну а що? І не дивно, що в неї досі немає чоловіка і дітей. Якби вона знала, що таке сімейні традиції, то швидко тебе відпустила б. 
       - Ця жінка купається в розкоші, має все що забажає, всюди подорожує! Вона щаслива без чоловіка та дітей! 
       - Звісно ж купається в розкоші! Змушує вас працювати щосили, а сама гріється на островах. Якби вона знала ціну цим старанням, то не вела себе так пихато. Це ж різдвяні свята! Як можна працювати в цю пору? Наш батько закриває кав'ярню на цілий тиждень, щоб кожен міг провести свята в колі рідних... 
       - Мамо, це не наше маленьке містечко. Тут велика конкуренція. Щоб вижити - необхідно чимось жертвувати. 
       - І куди це тебе приведе? В тебе ж немає часу навіть на те, щоб нормально поїсти... я вже не говорю про романтичні побачення! 
     - Я нормально харчуюся. В нас дуже смачно готують... повноцінні обіди. Якби ти їх бачила, то неодмінно ухвалила б їх... - дівчина намагалася задобрити свою матір, але знала, що цього було недостатньо і тому здалася без бою, використовуючи власну прямолінійність. - Мамо, я вже не маленька! Я сама дам собі раду!
     - А чоловіки? В твоєму житті є на них час?
     - Я завзято працюю над цим.
     - Я знаю як ти працюєш! Ти ще в садочку показувала свій характер. А скільки хлопців приходило під будинок? Все не те і не ті! Крутиш тим носом, як собака біля гречки!
      - Ти ж розумієш, що від кількості твоїх пречитань в моєму житті чоловік не з'явиться?
      Розмова з матір'ю завжди заходила в глухий кут, як тільки вона торкалася заміжжя Меделін. Дівчина не любила, коли її тикали носом в те, на чому вона сама розумілася. 
     Дівчина, попри свою роботу не втрачала надії і сподівалася, що невдовзі зустріне свою долю. Вимушені побачення для неї не мали сенсу, та й часу на них в неї не було.
      - Може тобі до знахарки сходити, най би тебе яйцем викатала чи що!
      - Так, мамо... мушу виключатися - робота не зачекає.
      - Ой серденько! Хіба ж я знала, що на старості літ, рідна дочка проміняє нас з батьком на роботу і буде такою нещасною!
        - Припини! Ти повинна пишатися такою донькою! Радіти за неї! Адже вона твердо стоїть на ногах! І я не нещасна! У мене є улюблена робота.
        - Воно то так, але у жінки інша участь в цьому світі. Завжди було так, що чоловік - добувач, а жінка - берегиня сімейного вогнища.
        - Це все гендерні стереотипи. Світ йде вперед. Зараз, жінка знаходиться не в тіні чоловіка. Вона йде з ним нога в ногу. 
        - У цьому винні самі жінки!
        - Мамо!
        - Не мамо! Не мамо... я знаю, що говорю! Ви все ж робите для того, щоб вони стали такими. Ви не даєте шансів себе проявити! Все тягнете на своїх плечах, горланите про рівноправність. Кричите про якісь жіночі права... Ехх, що тут говорити. Самі довели себе до такого стану. Феміністки...  це ж зовсім про інше!
       - Так, все... Мені так комфортно і вірю, що таких як я - багато. Світ змінюється. Люди міняються. 
        - Бачиш! Нічого сказати!
        - Ой, мамо! У мене є що сказати, просто у мене немає часу. 
        - Ну добре, біжи... Меделін!
        - Що, матусю? - голос Меделін став пестливим. Незважаючи на надокучливі повчання матері, Меделін любила її і тут же забувала про всі образи до неї. 
        - Ми з татом дуже сильно тебе любимо! 
        На тому кінці телефону було чутно легке жіноче всхлипування. Серце Меделін після цих слів, ще сильніше забилося в куток власного відчаю. Дівчина була між двома важливими світами в її житті і не могла обрати однієї сторони.
        Слова матері лягли важким каменем на її тендітну душу і їй хотілося все кинути та полетіти першим же рейсом до батьків, але повідомлення від шефині привело дівчину до тями. Сама Меделін, не розуміла свою боязкість перед цією жінкою. Лише перед нею вона була такою безпомічною і вважала себе маленьким комариком. 
         - Я вас теж люблю... від землі до зірок і назад. 
          Меделін закінчила розмову першою і ще довго сиділа в машині. Їй було важко стримати сльози і тому дала волю своїм емоціям, знаючи, що її слабкість ніхто не помітить. 
        Гарячі сльози були рясними та гарячими. Вони безжально обпікали ніжну дівочу шкіру, залишаючи після себе червоний слід.
        Дівчина ревно плакала і в цьому вигляді була подібною до маленької дівчинки, що впавши, збила свої коліна. Вона була на самоті з своїм горем.