17 Аделаїда

17
Аделаїда

Мене мало б охопити розчарування. Чоловік, на якого я звернула увагу виявився абсолютно не придатний до використання. Ні, ну по прямому призначення очевидно, що ним можна було б скористатись і не раз. Але біда в тому, що я навіть не знала як це правильно робити.

Так, проблема всіх незайманих в тому, що рано чи пізно доводиться визнати власну недосвідченість самій перед собою. Тобто, теоретично я знала все. В еру інтернету не знати, що відбувається між чоловіком і жінкою за зачиненими дверима було нонсенс. А от практично уміння було відточене лише до того моменту, як владні і впевнені губи починали мене цілувати.

Далі все. Біла пляма невизначеності. По ідеї майбутній чоловік мав би радіти вже від того, що я зберегла себе для нього.

Та сьогодні зранку мене роздирало аж між двома діаметрально протилежними думками. Перша, це розчарування від того, що Ромашка має таке стереотипне мислення. Шок від того, що він готовий перекласти відповідальність за сласні розпусні дії на жінку ще не минувся. Ні, Роман не мій ідеал. Однозначно, в моїх фантазіях бувають і кращі екземпляри мужності. З ним важко буде будувати справжні стосунки, він не той з ким мені хочеться прожити все своє життя. І слава Богу!

Думка про необхідність одружувати його на собі як найскоріше, і з тою самою швидкістю подавати на розлучення змушувала мене витягувати з гардероба все нові і нові провокативні кофтинки і сукні.
Друга думка була мені не притаманною і дуже дикою. Ромчик міг стати тим чоловіком хто б навчив мене грати по дорослому. Так. Вперше за стільки років мого дорослого життя у мене з’явилась крамольна думка, що можливо, можна і скуштувати цю страву, навколо якої стільки розмов і галасу.

Я сама себе не впізнавала. Я, та що мала чіткий план не розмінюватись на дрібниці і не спати ні з ким окрім свого майбутнього чоловіка, раптом задумалась про те, що час іде. Мені не вісімнадцять. Я стара діва. Раніше жодний з моїх кавалерів не викликав у мене вихор бажання. А от Роман Сергійович раптом змусив задуматись, що може не так вже і погано буде дізнатись про секс саме з тим, кого я справді хочу.

Життя не передбачуване, і як би я не намагалась вистрибнути зі шкіри, щоб домогтися шлюбу саме з Романом, завжди існує вірогідність, що у нас нічого не складеться. І тоді мені доведеться вийти заміж не за такого красеня. Уявила собі за чоловіка когось на кшталт Дорофійовича. Як він лапатиме своїми зморшкуватими руками моє тіло, як намагатиметься дефлорувати після жмені віагри. І так стало гірко і паскудно. Раніше мене це не бентежило. Але один поцілунок перевернув моє світосприйняття.

Нарешті зупинила свій вибір одягу на світло-бузкові сукні а-ля довгий піджак. Це було цілком цнотливо і по діловому. На грудях запах, вздовж сукні йшло два ряди обтягнутих сатином ґудзиків. Бузковий колір надавав моїй шкірі витонченості порцеляни, а волоссю якоїсь глибини в кольорі. Доповнювала образ губна помада кольору фуксії. Ще не рожевий. Але вже і не червоний.

І в офіс приїхала так рано, як того вимагав Роман Сергійович. В коридорі пусто, дивно коли нікого немає. Телефон мовчить. Гул комп’ютеру особливо гучний в цій тиші. Було цікаво, чи сидить Ромашка вже у своєму кабінеті, займаючись справами?І відповідь знайшлась – ліфт відчинився, випускаючи Романа. На нім була біла сорочка в дрібну коричневу клітинку, верхній ґудзик розстебнутий, підборіддя гладенько виголене. Красунчик.

До щік прилила кров. Мені від якогось дива хотілось щоб Роман зараз зупинився біля моєї стійки і почав зі мною розмову. Але бос тільки сухо кивнув, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене, і пройшов до себе в кабінет. Мовчки. З незрозумілим виразом на обличчі.

Мене вистачило рівно на п'ятнадцять секунд. Варто було дверям за його спиною зачинитись, як я підхопилась і кинулась до нього в кабінет.

- Ви щось хотіли, Аделаїда? – Роман підняв погляд від теки з паперами на мій стук в двері. Коли тільки в руки її встиг ухопити?

Обличчя як в робота, жодний м’яз не сіпнеться. Очі немов два замерзлих озера, байдужі, чужі.

- Забрати свою флешку, якщо вона вам не потрібна, - я показала пальцем на його стіл.

- Ні, не потрібна, - Роман поклав чорну флешку якнайдалі від себе, поки я йшла з простягнутою рукою.
- Можливо ви хочете кави? З горішками? – поцікавилась у боса навмання.

- Дякую, Аделаїдо, та як я вчора розібрався, приготування кави не входить в ваші посадові обов’язки. – відрубав цей … морж. В грудях занило. – Працюйте. Займіться пошуком путівок, і занесіть решту звітів від інших відділів.

- Як скажете, - я вийшла від нього сама не своя.

Може у нього зранку напад поганого настрою? Як зрозуміти, що не так? Чому дивиться навколо мене, а не прямо мені в обличчя? Невже сердиться за вчора? А може дізнався про колесо? Та ні. Не міг!
Збентеження росло. Хвилина за хвилиною. Робочий день збігав, а Роман всяко уникав прямого контакту зі мною. До нього заходили айтішники, обминаючи мій пост. Навіть Тетянка Олегівна тричі забігала. Що вона там забулась, видра-ондатра? Ще гірше мені стало, як на обід Роман пішов з цією сірою мишею.

Не скажу, щоб я чекала від нього запрошення. Ніби підстав немає. Але віддавати явну перевагу Тетянці, перед мною це вже занадто! Не уявляла, що ж робити?

Що між нами зламалось, що він так себе поводить? Ніби мене немає. Ніби мене не знає. Пекельна мука. Його холод обпікає і змушує нещадно жмакати і рвати папір, якому не пощастило застрягти в коліщатах принтеру.

Треба було придумати щось, що б нас зблизило. Але на моє розчарування після обіду Роман не з’явився в офісі. Тетянка повернулась сама, запізнившись хвилин на п'ятнадцять. Тим самим підкресливши власну перевагу над іншими співробітниками. Пройшлась біля моєї стійки, на мить затримавшись, і скептично оглянувши прив’ялі стяги бузку, які настав час викинути.

- Щось ти не в гуморі, Адо,- не по-справжньому зітхнула Таня. – Що, справді вчора хлопець покинув?