14. Аделаїда

 14

Аделаїда

Автомобіль м’яко рушає, я відкидаю голову на сидіння всього на мить. Тетянка заводить розмову так, ніби мене немає. Розпитує про спільних знайомих, щоб підкреслити своє давнє знайомство. Прислухатись бажання немає, та і Роман Сергійович відповідає їй сухо, односкладно, більш слідкуючи за дорогою, ніж за розмовою.

- А пам’ятаєш Андрія Скорого, - раптом аж дуже награно веселиться Таня.  – Як він в кабінеті фізики розлив рідину для дифузії на халат… Ти з ним спілкуєшся?

- Ні, - відрубує Роман.

- Шкода.

- Я  у нього дівчину відбив, - бос раптом відшукує мене поглядом в дзеркало заднього виду. Враження таке, ніби він повідомляє це для мене.

- Може то було якесь непорозуміння? – недовірливо перепитає Тетянка Олегівна.

- Ніяких непорозумінь. Його дівка була дуже легковажна, я це довів. Андрій не оцінив, - голос шефа звучить з нотками легкого жалю.

Я знову відпускаю його погляд, удаю що мені не цікаво слухати ці спогади. Та мені і справді немає жодних справ до темних сторін характеру Романа. До його вчинків, чи того, що він робив, до того, як мої плани на нього почали втілюватись в життя. Мені з ним не жити.  

Ідеальних людей не буває, у кожного є червоточинка і скелет в шафі. Той що? Мені особисто не треба шляхетний і благородний чоловік, досить не схильного до сімейного насильства і з великим гаманцем. А зовнішність як Ромашки то вже приємний бонус.

Я теж не свята. І відбила не одного хлопця в подруг. Мені фізично погано, коли хтось приділяє увагу не мені, а іншій жінці. Через те й подруг не маю. І живу до сих пір якось. Та он і зараз я що роблю? Правильно. Придумую як завадити Тетянці накласти свої загребущі ручки на мого шефа.

- Впевнена, якщо Андрюші все пояснити, він зрозуміє,  - продовжує корчити з себе психолога Олегівна.

- Приїхали,  - замість відповіді Роман гальмує біля дому, не заїжджаючи в двори. – Ходімо, проведу тебе. Аделаїда, не хочете пересісти на переднє сидіння?

- Дякую,  - чекаю, коли Рома відчинить перед мною дверцята, але він так того і не зробив. Ну і виховання.

Ну нічого. Я не горда. Я як Вєрка Сердючка казала, і з підлоги підніму і з’їм.

Сама відкрила дверцята, і вийшла на вулицю. На підборах з висоти джипу це було зробити не просто, але я справилась, і грюкнула, зачиняючи, дверцятами так, що Роман аж скривився. Вдоволено вдихнула повні груди весняного повітря. Не «Сафреді» звісно, але теж злегка п’янить.

Добре, хоч передні дверцята Роман притримав. А куди йому дітись було, якщо б не хотів, щоб його хатка на колесах стала подобою холодильника. Таня, розпускаючи пари винограду і алкоголю вибралась з машини, а я не поспішала сідати на нагріте її попою місце.

Оперлась на дверцята, і помахала парочці рукою:

- Ви йдіть, я тут постою.

- Я швидко, не нудьгуйте, - пообіцяв Роман.

- Навіть не подумаю, - запевнила шефа.

Прикинула відстань звідси до мого дому. Якихось два квартали. Було б непогано і собі отак пройтися, подихати запах бузку і жасмину, який вночі тільки і розпускався. Та і взагалі такі прогулянки налаштовують на романтичний лад. Але питання як переконати в необхідності такої прогулянки Романа Сергійовича, як то кажуть відкрите.

Не думаю, щоб він прийняв би на віру моє бажання гуляти на таких високих підборах. Хто б сповна розуму такого захотів?

Присіла на край сидіння, і задумливо стукнула долонею по панелі. Від удару дверцята ладника відкрились, демонструючи мені свій вміст. Цікаво, що Ромашка возить з собою в автомобілі. Якісь папери в файлі, товста книжка, поверх них – шоколадка, а наш шеф виходить солодкоїжка; упаковка презервативів, брелок, ключі якісь, і складний ніж з штопором. Прямо джентльменський набір. Може він цю підтоплену плитку шоколаду і не для себе возить.

Обережно закрила дверцята як було. Але вони відчинились знову. От зараза. Ніяково буде перед шефом, вирішить ще що нишпорила умисно. Спробуй доведи йому, що це випадково вийшло.

А от ніж надихнув мене на дурну думку. Ухопила його, дістаючи лезо, і знову вийшла з автівки.

Хай пробачить мене шеф, і сподіваюсь у нього КАСКО. Примірилась, і ввігнала ножа в колесо. Так, це було не легко. Хто побував таке зробити хоч раз, той підтвердить. Але тепер мені романтична прогулянка забезпечена.

Вийняла ножа з шини, почувши характерне шипіння повітря, озирнулась як злодійка, але ніхто не помітив мою диверсію. З чистою совістю сіла назад на своє місце, і ще раз спробувала закрити дверцята скриньки. З третього разу ми наче знайшли з нею спільну мову, і замочок клацнув.

Дістала телефон, і занурилась в гортання соцмережі. Сподівалась, може Богдан напише слова розкаяння. Та де там. Ну і нехай. Охолоне, ще сам вибачення просити буде.

- Привіт, - Роман відчинив двері зі свого боку, і я махнула йому рукою. Справді швидко обернувся. – Поїхали? Нагадай ще раз адресу?

Бос відкрив навігатор в своєму телефоні.

- Тут недалеко, всього два квартали, - повідомила йому. – Я і так покажу куди їхати.

- Ну добре, штурман, - чоловік прибрав телефон в кишеню,  і завів двигун.

- До світлофора прямо, потім на ліво,  - пояснила Роману.

Автомобіль рушив, але вже через кілька метрів стало зрозуміло, що щось не те. З боку пасажира колесо шурхотіло і гупало. Здивований Роман зупинився на узбіччі, і вийшов. Я теж вдавала повне нерозуміння того, що відбувається.

- Це ж треба, колесо спустило, - Роман почухав потилицю, і здивовано роздивлявся труди моїх рук. – Наїхав на цвях, чи що?

- І що ж тепер робити? – збентежилась я.

- Пройдемось, якщо кажеш, що тут недалеко? – запропонував шеф. – Саму я тебе в такому вигляді точно не відпущу.

Мабуть, Роман Сергійович так засмутився поломкою, що сам не зрозумів, як заговорив зі мною «на ти».

- В якому такому вигляді? – кокетливо спитала, і вийшла на асфальт, огладжуючи сукню в місцях, де полімер зібрався в складки. Невинно так, але знаю, як цей рух має подіяти на чоловіка. Матеріал натягнувся в районі декольте, на якийсь сантиметр більше оголюючи груди, і я умисно прогнулась так, щоб продемонструвати їх Роману.