10. Аделаїда

10
Аделаїда
Халепа. Мене обмацали за сідниці, нахабно, нехай і не грубо, а досить приємно. Але ж в офісі! А я не цього добивалась. Щоки палають як лава. Дихати важко. Що він тепер про мене буде думати? Треба було б хоч ляпаса дати по нахабних щоках! Щоб не думав що я з легкодоступних. От же дурепа я. Так попливти від простого доторку. А в нашій справі потрапити в розряд доступних, значить назавжди поставити жирного хреста на матримоніальних планах. На тих хто дає і так - женитись не будуть.
Прибігла до себе на рецепцію, впала в крісло, важко дихаючи. І головне треба ж йти до Олени Батьківни, виконувати надважливе доручення.

А навіщо йому особові справи? Це він що там собі удумав, поки лапав мій зад? Душу торкнула тривога. Це ж все не просто так, чи я надто підозріла?

Обсмикавши блузу покрокувала в відділ персоналу. Царство Олени Іванівни займало два кабінети. В одному сиділи дівчатка, що займались паперами, табелями й тому подібними речами. В іншому панувала сама керівниця відділу. Яка переважно нічого не робила, або проводила співбесіди першого етапу. Для цього вона обладнала кабінет чи не багатше, ніж Стервела. Не знаю, чому Галина Станіславівна їй це дозволила, мабуть, і сама хотіла пускати пил в очі шукачам роботи.

У Олени був розкішний стіл з вишневого дерева, м’яке бежеве крісло, зі зручними підлокітниками, і стіни уквітчані всіляким дипломами.

Звісно Тетянка Олегівна була там. Розвалилась на стільці для відвідувачів, і безтурботно пила чай разом з кадровичкою. Виглядали кумасі-подружки як в себе на кухні, і навіть не перестали теревенити коли я зайшла.

- Звісно він поведе мене в «Метрополь», - впевнено заявила Тетянка, і з якогось дива кинула на мене переможний погляд. – Куди ще в нашому місті вести дівчину на побачення, правда Аделаїда?

- Ну місць чимало, - ввічливо посміхнулась я жінкам. А подумки додала: «Якщо вас нікуди не водять, то це не значить, що й піти нікуди».

- Та ну, - фиркнула Олена. – Які там місця. Не в кіно ж йти на перше побачення. Та ще такому чоловіку як Роман Сергійович.

Козел. Який козел. Значить мене за сідниці щойно хапав, а цю видру-ондатру в «Метрополь» веде? Ще ніколи в житті не було так образливо.

- Можна і в кіно, - показувати двом повзучим гадинам своє збентеження я не збиралась. – У мене був один кавалер, який викупив всі квитки на вечірній сеанс, щоб ми були в залі в двох. Сподіваюсь, у Тетяни Олегівни обранець теж не обділений фантазією.

Олена закотила очі. А Тетянка защебетала:

- Ромашка нічим не обділений!

- Вам видніше, - погодилась я. Надто багато Ромашки в моєму житті. Вони ж н едумають, що я йому кістки буду перемивати разом з ними? А Тетяна ніби потішаюсь, хоча чому це «ніби», звісно вона зловтішалась, адже їй, на її власну думку, вдалось втерти мені носа, додала: - І сьогодні ми підемо в «Метрополь».

- Вітаю, - я кивнула. Стало зрозумілим, що ця ондатра від свого не відступить, і потягне Романа в престижний ресторан навіть силоміць. – Там дрескод, в джинсах не впускають.

- Без тебе знаю, - Тетянка знову задерла носа. А Олена Іванівна спохмурніла, зрозумівши що допекти мені їм не вдасться:

- А ти власне чого зайшла?

- Так Роман Сергійович наказав занести до нього особові справи, - я розвела руками.

- Які?

- Всі, - ось так. Нічого розсаджуватись і займатись пустими балачками. – Сказав, що хоче особисто перевірити всіх працівників. І почне з головного офісу! Але ж нам всім немає чого переживати? - тицьнула пальцем в небо. Але підозрюю, що так воно і є.

- Звісно немає, - незрозуміло чого Олена Іванівна нервово заялозила задом в кріслі. Цікаво. - І коли йому ці справи треба?

- Сказав – негайно.

- Іди, я сама розберусь, - кадровика рішуче встала зі свого місця.

Ну хазяйка – бариня. Не треба мені носити самотужки купу тек, то так навіть і краще.
Я повернулась на робоче місце, і автоматично перевірила робочу теку. Там було порожньо. Не дивно, що бос нудьгує, і вирішив повивчати анкети працівників.

Та мене зараз хвилювало зовсім інше питання. Треба якось потрапити в «Метрополь»! Пускати стосунки Ромашки й Тетяни Олегівни на самотік я не збиралась. Ще доголубляться до того, що мій план вийти заміж за боса накриється мідним тазиком. А я не звикла програвати. Та і взагалі хай не думає наш Рома, що я тільки на нього снасті закинула. У мене чимало гачків і приманок, на різну рибу.
Дістала смартфон і швиденько пробіглась по контактах, вишукуючи того, хто сьогодні запросить мене на вечерю. Так, і хто ж це у нас такий щасливчик сьогодні? У мене були різні френди, на різні випадки. Відпочити, перевезти щось, прогулятись...

Просити Артема було б перебором, хлопець би міг собі щось придумати. Та і сам факт, що він зі мною з одного офісу якось не надихав. Пліткарка Артем був знатна. Цього у нього не відбереш. Якщо він вже запускав свій мовний апарат, то міг без зупину молоти все підряд.

Але ж залишались ще Віталій, Кирило, і навіть Дорофійович. Уявила, як буде реготати Роман, коли помітить мене в компанії немолодого Дорофійовича, і відкинула цю ідею. Мені треба викликати заздрість і ревнощі, а не співчуття. Хто в нас ще платіжездатний? О, ось, Арсеній Валерійович! Набрала знайомого бізнесмена, але він на моє розчарування виявився у відрядженні.

По мірі того, як список знайомих скочувався до низу, мій настрій наближався до відмітки нуль. У когось приїжджала мама, у когось кіт захворів і його ні з ким було залишити. Когось навіть було уявити поруч з собою при Ромчику страшно. Як наприклад Полянського. З ним я вечеряти точно не піду, бо після цього бос мене буквально згноїть.

До самого вечора прокопалась, поки нарешті не відшукала охочого. Я ж казала, що терпіння – моя чеснота. Богдан – фітнес тренер, красунчик, як справжній Кен. З таким на вечерю йти точно не соромно буде. Поруч з ним у будь-якого представника офісного планктону прокидається комплекс неповноцінності.