9. Аделаїда

9

- Аделаїда, я не можу знайти Колю! – в трубку голосно й істерично прокричала Мирослава Денисівна, наш головбух. Під Колею мався на увазі провідний спеціаліст з відділу айті. І підозрюю, що останній ховався умисно.

- У вас знову проблема з комп'ютером?

- Авжеж! Це залізяччя мене в могилу колись зведе. Дівчата тільки поскидали звіти, я читала і воно все кудись зникло, як і Коля! Ти можеш його знайти? Негайно! – якщо щось і любила в своєму житті робити головобух, так це командувати. Хоч до Стервели їй було ще дуже далеко, бо Мирослава Денисівна була надто емоційною, і через те її крик давно ніхто не сприймав навсправжки.

- Зроблю все можливе, - рівно відповіла жінці я. І поклала слухавку. Ну і де шукати це чудо в пір'ях, яке боїться бухгалтерії, як чорт ладана?

Набрала Миколу на мобільний, але той не відповідав. Негідник або не узяв його з собою, або умисно ігнорую дзвінок. Мусила йти в відділ комп'ютерників, щоб виявити порожнє крісло і мобільник на робочому столі, і вже повертаючи звіти зіштовхнулась з Колею.

- Тебе шукає Мирослава Денисівна, - порадувала хлопця.

- Знову? – на його обличчі явно читалось роздратування. – Вона ніби навмисно видаляє з загальної теки звіти!

- То піди і розберись з цим, а не переховуйся як заєць, - мені було байдуже до його намагань уникнути роботи.

- Зла ти, - зітхнув хлопець.

- Що там з паролем доступу для нового шефа? – вчасно пригадала нову важливу задачу я. І Коля скривився.

- Працюю над цим.

- Щоб до завтра Роман Сергійович мав доступ до мережі, бо ото тоді ти побачиш справжнє зло, - сказаал серйозно, але кокетливо всміхнулась хлопцю на останок.

Що ж допоки шеф відрізаний від світу локальної мережі компанії, треба віднести йому флешку з тими звітами що назбирались до обіду. Перед цим дістала маленьке люстерко, та перевірила зовнішність, освіжила улюблену червону помаду. А також ще раз впевнилась на посту охорони, що Юрко Полянський вже пішов, бо вертіти задом в кабінеті Ромашки при конкурентах я б собі дозволити не могла. Мені треба максимальне усамітнення.

- Ввійдіть, - озвався на мій стук Роман, і я вплила королевою в кабінет. - А я вас саме думав набрати, - порадував бос.

- Я відчула, - посміхнулась йому своєю найсолодшою посмішкою, і простягнула флешку. – Тут звіти…

- Це добре, - він не поспішав забирати у мене з рук чорну штуковину, а натомість важко буравив поглядом. Не знаю, чого він цим намагався досягнути, та моя посмішка не стала менш осяйною.
Роман зітхнув. Недоречно згадалось як він тримався з Тетянкою. Він, мабуть, теж подумав про щось таке:

- Що вас поєднує з Полянським?

- Перепрошую?

- Фліртувати з контрагентами непрофесійно, - видав сентенцію Роман Сергійович. Серце пропустило удар, бо я так пильно дивилась на його красиво окреслені губи, що не спромоглась уловити зміст претензії. - Мені не подобається, коли мої підлеглі стеляться під конкурента, так ясно?

Хльостко і ядовито, як батіг із плюща. Я кліпнула очима на це безпідставне обвинувачення, відчуваючи як в грудях починає надуватись велика гумова кулька обурення. Ой, тільки б не луснула. Бо мені ж ще тут працювати і працювати.

- Навіть в думках такого не було, - рівно відповіла шефу. І зробила глибокий вдих.

- І ніяких відволікань від роботи, - продовжив цей офісний тиран. – Ніякого флірту з колегами, ми серйозна компанія, а не шлюбне агентство…

Ах ти ж подвійний стандарт в дії! Тобто тобі, Ромашко, можна гиготіти і голубитись з Тетяною, а більше нікому недозволенно? Сердишся, коли на твоїй території з'являється ще один самець? Ревнуєш? Навіть сам собі зізнатись в цім не хочеш, та це ж очевидно – чоловік починає психувати, почувши, що він не самий металевояйцевий альфа в зграї. І схоже Ромчик саме з цієї когорти власників. Чудово. Просто чудово. Матиму на нього ще один важіль впливу. Достатньо змусити його ревнувати, і відчути що він не мій об’єкт полювання, як з мисливиці я перетворюсь на мішень. Він сам кинеться мене завойовувати, ібо принципи!

Зробила ще один глибокий вдих, щоб заспокоїтись, і..

- Ау! – Роман схопився за лоба, в який прицільно влучив відірваний ґудзик з моєї блузи.

- Перепрошую, - не скористатись цією нагодою я просто не могла собі дозволити, кинулась до боса, обхоплюючи його лоба пальцями, і притягуючи до своїх очей ближче, ніби щоб роздивитись травму. Ага. Насправді я демонструвала йому те, чим мене так щедро нагородила природа. Третім розміром, не схованим більше суворою білою тканиною.

Пальці від доторку до його шкіри ніби вдарило струмом. Я тихо охнула, перевівши очі з червоної крихітної відмітки нижче.

- Нічого серйозного, - власний голос дався мені чужим. Роман Сергійович був так близько, його запах і тепло здавалось укутали мене як кокон, і мимо волі мої пальці ковзнули по шкірі його обличчя. Здалась сама собі сліпою, яка на дотик вивчає чоловіка, пальці ковзнули по скронях, вилицях, назад в гору до лоба…

Наші погляди зустрілись. Його очі, ясні, блакитні, схожі на безкрає тепле море в якому я починала тонути все глибше і глибше. Десь в районі сонячного сплетіння все солодко затремтіло, посилаючи шпильки до серця і вниз живота, ноги перетворились на вату, важче сперлась на шефа, забувши як дихати.

Мабуть, він хотів мене підтримати. Я буду думати саме так, бо інакше навіщо його гаряча велика долоня лягла на мій зад, обхопивши сідницю. Від незвичності відчуттів мені хотілось стогнати. Чоловіча рука пройшлась по моєму задові залишаючи крізь замшу вогняні сліди, так само, як я щойно пестила його обличчя. Вниз, потім в гору, водночас наші обличчя невпинно зближались. Здавалось між нами натягнулась струна, яка просто змушує нас притягуватись один до одного. Невже зараз ми поцілуємось? Думка про те, що я торкнусь його красивих скульптурних губ, відчую їх смак, залишу криваво-червоні відмітки своєї помади, ніби навіки тавруючи його, відізвалась жаром в щоках, ниттям власних губ, і збитим ритмом серця.