8. Аделаїда

8
Аделаїда

- Ти чому така засмучена? – Артем зупинився перед моєю рецепцією перед самим обідом. Я вимушено йому посміхнулась. А подумки дала собі ляпас, щоб не забувала тримати обличчя і не сміла сумувати. Я тут як на долоні перед всіма, варто походити трішки з кислою фізіономією, і зловтішатись будуть не тільки подружки видри-ондатри, але і решта жіночого колективу. Я їм всім свого часу дорогу перейшла. Тобто це вони так думають. Але ж хіба я винна, що народилась гарнішою і сексуальнішою від них?

- Задумалась, - знизала плечима, і хотіла повернутись до своїх справ.

- Пообідаємо? – не вгавав Артем, і я трішки провагавшись погодилась.

Ми вийшли з офісної будівлі в обійми весни. Жарке повітря обхопило моє тіло, і я навіть очі примружила від миттєвого задоволення. Люблю коли тепло, але не спекотно. Хотілось би мені скинути капронові колготи, і дозволити вітерцю пестити шкіру ніг.

Але обмежилась тільки розстебнутим одним ґудзиком на блузі, бо вже не сила було терпіти тиски комірця.

Артем знав, що я люблю обідати корисно і не дуже калорійно. Тому не змовляючись ми попрямували в суші-ресторанчик, де готували мої улюблені ланчі. Місо-суп, локшина з куркою, і роли макі-лосось. Коштувало це задоволення не те щоб дешево, і обідати так кожен день я не могла собі дозволити, але ж сьогодні пригощає Артем! А у нього зарплатня більше від моєї в тричі, це я як людина, яка має доступ до всіх відомостей кажу.

Сьогодні суп був з білою рибою, прозорий, злегка коричнюватий, і неймовірно радувало, що кухар поклав дрібно порізану зелену цибулю окремо від бульйону у невеличку білу піалку. Тому я просо її проігнорувала, не ставши додавати в їжу. Позбутись від запаху цибулі з рота мені б навіть Ромчикові жуйки не допомогли.

Артем щось розповідав. Підтримувати розмову він завжди міг, з хлопцем було цікаво, він знав чимало смішних історій. Говорив легко і невимушено, і я щиро заздрила тій дівчині, які й поталанить завоювати його серце. На жаль це буду не я, бо кохання точно не входить в мої плани. А Артем справді заслуговує щирого кохання, люблячу дівчину, яка буде цінувати його не тільки як друга, але і як супутника на все життя.

Іноді я взагалі задумувалась про свою нездатність кого-небудь кохати. За все своє життя я ще жодного разу не закохувалась. Коли в універі подружки обговорювали свої палкі почуття, мені навіть було заздрісно, бо я точно не була спроможна на такі щирі страждання і переживання. Я легко кидала хлопців. Перестрибувала як метелик з однієї квітки на іншу, інтуїтивно відчуваючи коли з цукерко-букетного рівня стосунки мають перейти на більш інтимний.

- Ти знову витаєш в хмарах, - зітхнув Артем, після того як я вдруге відповіла не до ладу.

- Вибач, здається те, що Стервела йде на пенсію негативно на мене діє.

- Ти хвилюєшся через нового керівника?

- Не придумуй, - додала в голос легковажності.

- Я ж бачу, що хвилюєшся, що він тобі вже встиг сказати?

- Нічого, - не вистачало ще, щоб цей дурень, як лицар, побіг захищати мене перед босом і втратив роботу. – Ходімо вже, у мене ще чимало роботи.

- Адо, ти тільки скажи, якщо він почне до тебе приставати…

- Дякую, Артем, Роман Сергійович не такий. І нумо облишмо цю розмову.

- Як скажеш, - погодився Артем, але по ньому було видно, що він не заспокоїться, і буде тепер приглядатись уважніше до нового керівника. Ну і нехай, аби тільки не пропонував мені в чергове почати зустрічатись.

По дорозі в офіс нам зустрівся розлогий кущ бузку, і Артем прямо посеред вулиці почав ламати гілки.

- Ти що твориш?! – я злякалась, що зараз хтось помітить цей акт вандалізму, але Артем тільки розсміявся, і вручив мені букет.

- Тобі пасують квіти, - пояснив свій вчинок вуличний романтик, я не стала з ним сперечатись. Квіти мені і дійсно пасували, правда не такі прості, але нарікати на Артема було гріх, бо він міг як подарувати мені оберемок бузку, так і кілька десятків троянд з елітного квіткового магазину, знаючи як я люблю такі подарунки.

Ми повернулись в задушливий офіс, я зайняла своє місце за рецепцією, поставила квіти в скляну вазу, і почала перевіряти хід виконаня завдань для Романа. Не знаю, чи він десь обідав, чи так і сидить у своєму кабінеті, та мала бажання вразити його швидкістю і якістю роботи.

Проте, в корпоративну теку, створену в локальній мережі компанії, надійшов звіт тільки від айтішників, які працювати з таблицями вміли набагато швидше за інших співробітників. Підозрюю що ці цифри мало зацікавлять Ромчика, це ж не бухгалтерія.

- Аделаїда, ви приймаєте якесь чарівне зілля, що розквітаєте все дужче? Чи то весна на вас так діє? – над головою прогудів Юрій Полянський, і я здивовано закліпала віями, помітивши його кремезну фігуру. Юрій Костянтинович був схожий на ведмедя, і я певний час навсправжки розглядала його, як кандидатуру на чоловіка. Але потім в пресу просочилась новина про його колишню дівчину, яку він побив ледь не до на півсмерті, і я вирішила, що такого чоловіка мені точно не треба. Якось не надихала мене перспектива ходити з синцями, чи тим більше замість Монте-Карло опинитись десь прикопаною в лісі

- Вітаю, Юрій Костянтинович, - я привітно йому посміхнулась, тримаючись між тим доволі холодно і відсторонено. – Чим можу бути корисною?

Єдиний багатій в моєму житті, з ким я навіть не намагалась умисно фліртувати. Його сірі невеликі очі цупко обмацали мою фігуру, викликавши бажання негайно застібнути назад ґудзик на блузі. Чоловік сперся на стійку, нависаючи над мною, і можу побитись об заклад, мав бажання зазирнути в моє декольте.

- Повечеряєш зі мною? – продовжив допитуватись чоловік.
- Ви за цим сюди приїхали? – я округлила від здивування очі.

- Може й так, - він знизав плечима, продовжуючи мене роздивлятись. – В очі тобі хотів подивитись, так би мовити

- Надто багато клопоту, - я знову стримано посміхнулась. – Хто я і хто ви?