6. Аделаїда

6
Аделаїда

Повернулась на своє робоче місце, дякуючи Всесвіту і Богу, що хоч Роман не змусив мене поставити стіл біля дверей свого кабінету. Будемо вважати, що це добрий знак, що він не опустився до такого приниження однієї мене. І значить ще не зовсім втрачений для суспільства.

Ну і для моїх матримоніальних і дуже меркантильних планів теж.

Обдзвонила швиденько всі відділи, нагадавши про необхідність відкласти каву і чай та бігти в конференц-залу, бо наш новий шеф, не терпить тих, хто запізнюється. Останнє я звісно нікому не казала. Через те, що кожному роз’яснювати в чім причина загальних зборів справа довга і невдячна. Як наслідок вже за кілька хвилин увесь поверх офісу нагадував розтривожений вулик. Люди повисипали з кабінетів, м’ялись в коридорі, обговорюючи причину такого несподіваного скликання. Ті хто вважав, що він в курсі загадково закочували очі, і передавали плітки як вірус між співробітниками.

Готова битись об заклад, версії зараз напридумували одна від іншої смішніші.

Дістала ключі, та відперла зал для зборів. Тут теж було трішки сперте повітря, тому мусила відчинити вікно, і розпорядилась щоб всі заходили. Порівнявшись зі мною Артем Бабій з юрвідділу не забув відпустити комплімент, чим покращив мій зіпсований зранку настрій. Хлопець був високий, як я люблю, симпатичний, і я з задоволенням ходила з ним на дружні вечері. Але відразу пояснила, що на більше він не може навіть розраховувати. Проте Артемко не втрачав наполегливості, чим іноді мне дратував, а іноді навіть повагу викликав. От і зараз, сунув мені в руку батончик «Баунті». «Для солодкої дівчини - трішки солодкого», - змовницьки прошепотів мені.

Сховала цукерку між паперів, які для видимості тримала в руках. Я не дуже часто їм солодощі, адже це шкідливо для фігури. Але іноді, як сьогодні, чую цукерка буде не зайвою, щоб зняти стрес.

Приміщення помалу наповнювалось. Начальники відділів розсідались за столом, їх підлеглі купчились під стінкою. А людей у нас працює не мало – економісти, бухгалтери, юристи, айтішники. Ми Головний офіс, який обслугою фактично всі потреби філій.

В залу влетіла Галина Станіславівна, в прекрасному синьому штанному костюмі, до якого ідеально пасувала блузка кольору слонової кістки. А слідом за Стервелою зайшов і Роман Сергійович.
Ммм. Красунчик. Здається пройшло десять хвилин з нашої останньої зустрічі, але відчуття таке, ніби не бачила його вічність. Жадібно вп’ялась очима в його фігуру. Як же йому личить біла сорочка, з червоною краваткою. Якщо його поставити поруч зі мною ми будемо ідеальною парою. Навіть кольорова гамма у нас сьогодні наче навмисно підібрана.

- Ромашка, - Тетянка Олегівна, наш інженер з охорони праці помахала босу ручкою, зробивши здивовані очі.

Це що таке? Вони знайомі? Звідки? У мене в голові з’явилась купа питань. Чому я не знаю про це? І чому вона до нього так фамільярно звертається? Ромашка! Наче цукерка шоколадна, а не строгий начальник. Ніби навмисно підкреслює своє особливе становище відносно нього.

- Потім, - Роман Сергійович скупо кивнув дівчині, і підійшов до Стервели.

- Вітаю, колеги, - Галина Станіславівна говорила тихо, та всі розмови і перешіптування миттю затихли, і кілька десятків пар очей прикипіли до фігури директриси.

Сама нарада не тривала довго. Але новина почута від Галини Станіславівни мала ефект бомби. Бажання зашуміти як зграя горобців буквально читалась на обличчях колег. Але страх перебити директрису був вбитий в мізки так міцно, що ніхто не посмів відкрити рота до кінця промови.

- Тож, введіть Романа Сергійовича в курс справ, - закінчила Стервела. – Йому допомагає Аделаїда, - прихильний кивок в мою сторону. – І біжіть вже у свої нірки, бачу вам не терпиться перетерти новину! А начальники відділів залишаться, у нас ще є питання.

Нарада у вищому ешелоні була трішки довшою. Я мусила записувати все, що говорив Роман, бо він давав розпорядження і вказівки кожному з керівників відділів підготувати зведенні таблиці, і нутром відчувала, що контролювати своєчасність роботи буду я.

З подивом помітила, що Тетянка теж залишилась. Хоч до неї і не було якихсь питань. Видра така, не інакше як хоче перехопити Романа Сергійовича і потеревенити з ним. Навіщо? Мене з середини аж свербіло від цікавості.

Проте Ромчик, на щастя, не став виділяти підлеглу, і першим покинув конференц-залу, закінчивши роздавати вказівки.

Я теж рушила до виходу, і мимоволі підслухала кинуту Тетяною фразу до начальниці відділу персоналу, яка сиділа поруч з нею: «Ми з ним вчились разом.. подумати так змужнів, такий красень». Сумнівів про кого йде розмова у мене не було.

Тетянка Олегівна і Олена Іванівна ще ті подружки. І мити кісточки вони Роману Сергійовичу будуть сьогодні цілий день, треба буде викроїти хвилинку, і приєднатись до них. Дивись і я якусь цікавинку про Ромчика дізнаюсь. В моїй справі зараз люба інфа буде в пригоді.

Після того, як зала нарешті спорожніла і я її заперла, мусила повернутись на своє місце. Коротка хвилина відпочинку, і знову робота. На мені тримається все життя офісу – і паперу купити, і води в кулер, і кави в кавову машину, і принтери заправити, і скоординувати подачу автомобілів, і все одним словом. Всі дрібниці.

Але ж бажання поговорити з Тетяною нікуди не зникло. Нарешті я дочекалась допоки дві подружки пішли в курилку. Місце для куріння у нас було біля туалету, і там завжди було шумно і людно. Таня і Олена швидко прокрокували в кімнатку для куріння, а я забігла спочатку до туалету, щоб не привертати уваги. Швидко намочивши руки під краном, пішла назад.

Уже взялась за дверну ручку, коли почула крізь двері голоси. Розмовляли дівчата голосно, сповнені емоціями.

- Бачила, як Адка його очима їла! – сказала Олена Іванівна, і бажання заходити в курилку у мене зникло миттю. тільки скривилась від запаху тютюнового диму, що долітав до мене від зачинених дверей. – Зараз буде перед ним хвостом вертіти!