3. Аделаїда

3.
Аделаїда

Здається маю ще одну причину ненавидіти сьогоднішній день. І причина ця сидить і тягне посмішку на все обличчя. В його кришталево-ясних очах читається обіцянка гнобити мене і нагинати. Не легко мені прийдеться з ним. Це не Дімочка, і навіть не Василь Дорофійович, який так хоче в мої спонсори, що вже тричі висловлював непристойну пропозицію. Ах, якби не його дружина і виводок дітей, я б може і потерпіла стариганя біля себе з пів року. Але ж навіщо мені такий зв'язок, якщо за Дорофійовича щоб вийти заміж треба в чергу ставати, не кажучи вже про його спадкоємців різної вікової категорії, які заклюють мене як півні горобця.

- Як же ми без вас, Галина Станіславівна? – оговтавшись від новини кажу Стервелі. – Ми ж вже до вас так прикипіли всім серцем.

- Ви мені мозок чайною ложкою виїли, - відмахується директриса. – Відпочити від вас хочу. А Роман – свіжа кров. Він вас триматиме в тонусі, не гірше від мене.

- З вами мало хто зрівняється, - зітхаю я.

- Я впораюсь, не сумнівайтесь, - включається в розмову хам, і посміхається так зверхньо і багатообіцяльно, що аж мурахи по тілу. Тільки його забути спитала.

- У Романа Сергійовича особистий інтерес, його татко володіє великим пакетом акцій, - пояснює Стервела.

Вискочка мажор. Тепер зрозуміло звідки ноги ростуть. Татусь проштовхнув синка на тепле містечко. Ну нічого, я цьому козлу ріжки пообламую. Якщо звісно захочу. А чи хочу я? Треба ще подумати.

Мені діставати сокиру війни – раз плюнути. Але ж у Ромчика такий дах, вище якого мені не плюнути. Трішки невдало повиступаю, і все, прощавай робота, кар’єра, перспективні женихи… Ні, любі мої, я не настільки дурепа. Я вмію коли треба бути тихіше води, нижче трави.

- Буде приємно з вами працювати, - солоденько відповідаю хаму.

Все, ховаю кігтики, і поводитимуся як покірна кішечка. Ну принаймні хоч поки не з’ясую чим цей гад дихає, і які у нього слабкі сторони. А те, що слабкості є у всіх, це я добре знаю.

Роздивляюсь Романа Сергійовича ще раз. Ну хороший же гад. Якби не наше прикре знайомство, я б ним зацікавилась – відкрите обличчя, шляхетний ніс, тренований торс. Одяг свіжий і чистий, і явно не дешевий, на запястку смартгодинник. Цікаво, чи татко йому вже відписав свого майна? Чи є у нього окрім тієї хатки на колесах, якою він мене ледь не переїхав вранці, ще чимось вразити дівчину? Чи й машина на батькові?

- Побачимо, - мстиво відповідає мені Ромчик.   9thdBhkI

- Аделаїдо, я тебе чого викликала, - продовжує Стервела, ніби не помічаючи наші з хамом переглядання. Та все вона помітила, і їй цікаво. Ох, відчуваю ще і допити мені влаштує, що це все означає. – Необхідно на завтра організувати зустріч в конференц-залі, щоб були присутні керівники всіх підрозділів. Представити нашого нового керівника всім. І кабінет для Романа Сергійовича знайди, він хоче тут цей тиждень попрацювати, придивитись, вивчити папери, поки я ще не поїхала в теплі краї гріти старі кістки і заливати своє свято текілою.

- Буде зроблено, - киваю керівниці. Розвертаюсь до хама. – У вас будуть особливі побажання щодо кабінету, Роман Сергійович?

- Хочу вас в приймальню, - він подається вперед, буквально прошиваючи мене поглядом. Мені бракне повітря від цієї пильної уваги. Серце починає стукотіти швидко-швидко,і кров ударяє в голову.

- Моє місце на рецепції, і мене не так просто замінити, - хитаю головою.

- Незамінних людей не буває, - Ромчик складає руки в замок перед собою на столі, дивиться на мене з натяком. Руки у нього теж гарні. Пальці доглянути, з рівним манікюром, на зворотному боці долоні випинаються вени. Знову сохне в горлі. Тим часом Роман аргументує: – Але без вашої безцінної допомоги, боюсь мені буде вкрай важко…

- Аделаїда вирішить це питання, - замість мене відповідає Галина Станіславівна, і я розумію, що в цій битві вона цілком і повністю на боці хама.

Ну нічого. Стерплю і це.

Виходжу з кабінету директриси на дерев’яних ногах. Треба подумати як бути. Втрачати своє місце в центрі офісу я не хочу. А особиста секретарка Ромчика – це явне пониження, хоч і почесне. І дві посади я тягнути теж не збираюсь. Про підвищення зарплатні між іншим ніхто не обмовився і словом. А мені ще на таксі витрачатись треба! І все через Діму.

Роман Сергійович виходе згодом від Стервели. На мене він підкреслено не звертає більше уваги. Дає зрозуміти, що я для нього все одно що пусте місце. Це образливо.

Зазвичай, чоловіки виказують мені знаки уваги. Але не цей. Одне слово – хамло мазане! Не можу втриматись, щоб не нагородити його широку спину гнівливим поглядом.

Вважає себе вищим над мною, і всіма в офісі, бо фірма належить його батькові? Та нічого, хто високо носиться, той низько падає. Ось так.

Я працюю далі. Але ситуація не йде мені з голови. Муляє, як піщинка в черевикові. Мене справді дуже зачепило ставлення мажора. Ні тобі зацікавленості, ні тобі компліменту. Одна тільки зневага в ясному погляді. Я до такого не звикла.

Та з шістнадцяти років, як тільки у мене почали рости цицьки, не було такого хлопця чи чоловіка, який би не захоплювався мною. Мене хотіли. Мене любили. До мене тягнулись! Я сама обирала поруч з ким бути, і кого обдарувати своєю увагою.

Не може такого бути, щоб цей хам був зліплений з іншого тіста. Якщо він звісно не гомосексуаліст. Ой. Ця здогадка мене лякає і бентежить. Ну хіба таке можливе? Щоб такий красунчик і того, по чоловіках перся? Може він мене як конкурентку сприймає? А якщо це правда? Це вже як-то кажуть – біііда.
Треба швидко з’ясувати про нього все. Щоб більше не потрапляти так в просак з ним як сьогодні. І не важливо який зміст вкласти в це слово - чи то мова про ткацький станок, чи про правляння неумілого коханця. А ситуація як не крути дуже слизька, для однієї гарненької і милої мене. Тут попахує грандіозною халепою.