Паладіни проти абсурду

  Ранок зустрічі з паладінами видався туманним, що було на руку Залгуру. Він влаштувався на пагорбі, накинувши на роги маскувальну сітку, і дістав торбину зі смаженим насінням пекельних соняшників.

— Так, слухайте останню настанову, — прошепотів він героям, які тулилися внизу біля дороги. — Бобо, пам’ятай: що б вони не казали, не намагайся бути крутим. Будь собою. Це твоя найстрашніша зброя. Лісо, якщо почнеш чаклувати — цілься в землю, так більше шансів, що влучиш у небо. Тіно, просто не дивись, куди стріляєш. Греку... Греку, прокинься, ти зараз станеш живим щитом!

З-за повороту з’явився загін Сяючих Паладінів. Їх було дванадцять. Їхні обладунки блищали так сильно, що Залгуру довелося надіти сонцезахисні окуляри. Попереду на білосніжному коні їхав сер Максимус Прекрасний.

— Стій, нечиста сило! — вигукнув Максимус, здіймаючи меч, відблиск якого випадково засліпив Бобо. — Ми прийшли, щоб звільнити ці землі від гніту Залгура! Де він, цей жахливий монстр?

Бобо зробив крок уперед. На голові в нього все ще було вчорашнє відро, яке він забув зняти, бо воно «створювало приємну акустику». — Я... я захищаю цей шлях! — прокричав він у відро. Ехо відгукнулося гучним гулом. — Здавайтеся, блискучі консерви, або я... я... Лісо, що я маю зробити?

— Виклич його на дуель! — підказала Ліса, випадково смикнувши паличкою. Над паладінами миттєво згустилася маленька хмарка, з якої почав падати не дощ, а теплий кисіль.

— Що це за магія?! — скрикнув Максимус, витираючи рожевий слиз із заборола. — Це отрута? Це прокляття повільної смерті?

— Це полуничний кисіль, — чесно відповіла Ліса. — Вибачте, я хотіла «Вогняну Стіну», але, здається, знову подумала про десерт.

Тіна, побачивши, що паладіни збентежені, вирішила діяти. — Не рухайтесь! — вона натягнула лук, заплющила очі й вистрілила. Стріла пролетіла в сантиметрі від вуха патріарха паладінів, влучила в дерево, зрикошетила від старого щита, що висів на гілці, і збила перо з капелюха Максимуса.

— Вона цілиться в наші слабкі місця! — запанікував один із паладінів. — Вона збила перо! Наступною буде голова! Вона майстер безконтактного бою!

У цей момент Грек, якого Бобо випадково штовхнув ліктем, почав котитися вниз по схилу прямо під копита коней. Він не прокинувся. Він просто котився, нагадуючи велике сіре поліно, і бурмотів: — Світло... воно таке м’яке... як ковдра...

Коні паладінів, які були навчені битися з драконами, але ніколи не бачили монаха-перекотиполе, злякано заіржали й почали розбігатися.

— Це психічна атака! — закричав Максимус, намагаючись втриматися в сідлі. — Подивіться на їхнього воїна з відром на голові! Він настільки впевнений у собі, що навіть не дивиться на нас! Подивіться на цю магиню — вона катує нас солодким слизом! А цей монах... він використовує техніку П’яного Каменя!

Залгур на пагорбі ледь не подавився насінням. Він бачив багато битв, але таку масову істерію — вперше.

— Ми не можемо з ними битися! — зробив висновок Максимус, дивлячись на Бобо, який нарешті зняв відро, але тепер намагався відігнати свою тінь, яка, на його думку, підказувала паладінам план наступу. — Вони занадто непередбачувані! Відступаємо! Це пастка Залгура! Він наслав на нас божевільних!

Паладіни розвернулися і з криками «Рятуйся, хто може, тут кисіль!» зникли за обрієм так швидко, що за ними лишилася тільки пилова хмура.

Запала тиша. Бобо подивився на свій дерев’яний меч. — Ми... ми перемогли? — запитав він.

— Ви їх морально знищили, — сказав Залгур, спускаючись із пагорба. Він підійшов до Грека, який зупинився біля каменя і продовжував спати. — Я ж казав, що ви стихійне лихо. Паладіни звикли до логіки. А ви... ви — це повна відсутність будь-якої логіки.

Він поклав руку на плече Лісі. — До речі, кисіль був непоганий. Наступного разу спробуй вишневий. Він краще пасує до їхніх срібних обладунків.

— То ми тепер справжні герої? — з надією запитала Тіна.

Залгур подивився на них — мокрих від киселю, розгублених, але неймовірно щасливих. — Ви — мої герої. А тепер ходімо додому. Мені треба навчити Бобо, що коні не вміють розмовляти, навіть якщо його тінь стверджує протилежне.

  Після тріумфальної втечі паладінів у замку запанувала дивна атмосфера. Залгур вперше за триста років відчув щось схоже на гордість, хоча одразу ж спробував переконати себе, що це просто печія від пекельного насіння.