Роги, податки та професійне вигорання

  Залгур, Повелитель Демонів і неофіційний чемпіон Східних Земель з гри в «не кліпни, або спопелю», сидів на своєму троні й намагався розібратися з бухгалтерською звітністю Пекельної Канцелярії.

— Чому витрати на смолу зросли на сорок відсотків? — пробасив він, і від його голосу зі стелі посипалася кам’яна крихта. — Ми що, почали її імпортувати з Небесних Садів? Чи мої біси навчилися варити на ній каву?

Його червоні очі світилися в напівтемряві зали, як дві забуті конфорки на плиті. Залгур був величезним. Роги, що розгалужувалися над його головою, нагадували гілки дуба, який вирішив перейти на сторону зла і перестав платити за воду. Але під цією грізною зовнішністю ховалася душа істоти, яка просто хотіла, щоб її залишили в спокої хоча б на одну коротку вічність.

Раптом важкі двері тронного залу відчинилися. Точніше, вони не відчинилися — вони незграбно гепнули об стіну, вибивши черговий шматок ліпнини.

Залгур важко зітхнув і відклав сувій з податками. — Тільки не знову... — прошепотів він. — Сьогодні ж вівторок. У вівторок приходять тільки торгові представники та свідки Кінця Світу.

Але на порозі стояла четвірка.

Першим йшов хлопець у латах, які були йому явно завеликі. Він виглядав так, ніби його щойно дістали з пральної машини, де разом із ним прали цеглу. Це був Бобо. Він тримав руки на поясі так, ніби там мав бути меч, але там була лише порожня шкіряна петля і шматок ковбаси.

— Здавайся, жахливий... е-е... Заглуше! — вигукнув він, намагаючись прийняти героїчну позу.

— Я Залгур, — втомлено поправив демон. — І в тебе меча немає.

Бобо глянув на свій пояс. Потім на двері. Потім на свою тінь. — Я знав! Це ти його вкрав! — закричав він і почав підозріло коситися на власну тінь, яка на стіні виглядала значно розумнішою за свого господаря. — Ану віддай, ти, плоска заразо!

Поруч із ним стояла дівчина в гостроверхому капелюсі, який постійно з’їжджав їй на ніс. Ліса. Вона гарячково гортала товсту книгу, де половина сторінок була залита варенням. — Зараз, зараз... «Закляття пекельного вогню»... ні, це «Рецепт пекельного омлету»... Ага! — вона змахнула палицею. — Ігніс Гробіус Дощус!

Залгур навіть не встиг підняти магічний щит. Замість вогняної кулі прямо в центрі тронного залу почалася тропічна злива. Причому локальна — дощ ішов тільки на героїв і на улюблений килим Залгура з вовни єдинорога.

— Ну от, — буркнув демон, спостерігаючи, як вода заливає його звіти. — Цей килим не можна прати, тільки хімчистка в паралельному вимірі.

Третя учасниця, Тіна, з серйозним виглядом натягнула тятиву лука. Вона примружила ліве око. Потім праве. Потім обидва. — Я бачу твій слабкий пункт, демоне! — заявила вона і випустила стрілу. Стріла полетіла вертикально вгору, влучила в ланцюг масивної люстри, і та з гуркотом обвалилася прямо на Грека, монарха-монаха, який вже встиг влаштуватися в позі лотоса і солодко захропти.

Грек навіть не прокинувся. Люстра просто накрила його, як металевий ковпак, і з-під неї донеслося лише тихе: «Хр-р-р... п’ять хвилиночок...».

Залгур закрив обличчя величезною кігтистою долонею. — Ви з якого села, дітки? — спитала він.

— З Недолугівки! — гордо відповів Бобо, який вже встиг заплутатися у власних ногах і впасти в калюжу, створену Лісою.

Повелитель Демонів подивився на цей безлад. Він міг би їх спопелити. Одним подихом перетворити на купку попелу і забути. Але тоді Рада Темряви надішле йому нову перевірку. Або, що ще гірше, прийдуть справжні герої — ті, що миються частіше, ніж раз на рік, і вміють користуватися гострими предметами.

— Знаєте що, — Залгур підвівся з трону, підхопив Бобо за комір і витягнув його з калюжі. — Якщо ви мене вб’єте в такому стані, мені в пеклі просто не повірять. Скажуть, що я послизнувся на милі. Ходімо.

— Куди? — злякано запитала Ліса, намагаючись вимкнути дощ (і випадково викликавши легкий снігопад).

— У їдальню, — зітхнув Залгур. — Спершу ми вас погодуємо. Потім я навчу Бобо відрізняти меч від ковбаси. А потім... можливо, я зроблю з вас героїв, за яких мені не буде соромно помирати.