Невже ми вибралися?

– Невже ми вибрались!? – викрикнув Ярослав, прокинувшись у власній кімнаті. На відео-зв'язку по той бік екрану все ще був Тимур. – Тимуре, ти тут? – схвильовано говорив він, поглянувши на комп'ютер, де на половину екрану відображалося вікно з discord.

– Так-так. Я тут. – все ще не вірячи, говорив Тимур, вмикнувши камеру. – Невже ми, справді, вдома..? Я не можу повірити. Ми.. справді, вдома.

На іншій частині комп'ютері все ще світилася гра, в яку вони потрапили. На фоні знайомий магазин з ліхтарем і десь позаду стояв монстр, ховаючись поміж дерев.

«Магазин наприкінці міста

Зіграй, якщо наважишся.

Розпочати гру.  Вийти.»

Славік здригнувся від цього. Він відразу натиснув кнопку «вийти». Але скільки б він не натискав, вікно з грою ніяк не зникало.

– Чорт, не можу вийти! – вилаявся Славік, все ще нервово натискаючи кнопку «вийти». Ще трохи і він мишку зламає.

– Так само. – раптом Тимур побачив, що перед грою з'явилося вікно. – Ти теж це бачиш?

– Ага.

«Вітаю вас, дорогі гравці. Надіюсь вам сподобалася моя гра. Уж вибачте, що так вийшло, але випадковість вирішила, що команда №372, якою виявилися ви, потрапить у мою гру. Знаєте, ну люблю я дивитися, як гравці грають у мою гру у реальності, так би мовити:) Я дуже надіюсь, що ви нікому не розповісте про наш маленький секретик) Хоча навіть, якщо і розкажете, то сумніваюся, що вам повірять. Але навіть і в цьому випадку, нічого страшного. Мене ви у будь-якому випадку не знайдете;) До речі, гра самознищиться вже завтра, тому якщо бажаєте пограти ще, то прошу. А то часу обмаль. Звісно, більше ніяких таких приколів не буде. Ну, до моєї наступної гри, як мінімум. Гарного дня.»

А вже через секунду, як вони дочитали, вікно з повідомленням зникло.

– Що? – запитав Славік. – Як таке взагалі можливо..?

– Тобто те, що у гру потрапили ми вирішила просто випадковість!? – зірвався Тимур, різко вставши із-за стола, ледь не перевернув крісло. – ВИПАДКОВІСТЬ!? Ми проходили крізь це все тільки через випадковість? Він! затягнув нас у цю прокляту гру, а зараз каже, що нам просто не пощастило!?

– Тимуре...

– І не кажи мені заспокоїтися! – відмахнувся хлопець.

– Ні, Тимуре, я не про це. – тепер уже панічно говорив Ярослав. – Подивився на екран гри! Монстр звідти зник!

– Що..? – Тимур сів назад за стіл і поглянув на екран. У місці, де всього лишень кілька секунд назад стояв монстр, нікого не було. Хлопець перевів погляд на друга і ужаснувся. – Славік, позаду! У вікні!

Але він навіть не встиг обернутися:

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»

«Зв'язок перервано»