П'ята ніч, спроба №16

– Хах... – нервово видихнув Славік. Він кидав погляд то на ключ, то на двері. "16 спроба..., так? І я чомусь до неї зовсім не готовий. Ніби передчуття, що щось не так..."

– Все гаразд? – запитав Тимур, дивлячись на друга.

– А-ага... – видихнув хлопець і почесав нервово руку. 

– Тоді... зачиняй кафе?

– А... а чому я постійно це роблю? – випалив Славік. – Ти зачиняй. – він тикнув ключем у руки Тимура, а тоді ніяково додав: – Тільки потім повернеш його мені... Мені так спокійніше.

– А... Гаразд. – розгублено промовив хлопець, поглянувши на ключ у власних руках, а тоді перевів погляд на Славіка. "Якийсь він дивний. Ні, ну я розумію, що нас гра вже давно довела, але зараз він по-особливому дивний."

Швидко зачинивши кафе, що Славік і очима кліпнути не встиг, Тимур віддав ключ йому і побіг до службового виходу. Це був їхній план. Розділитися. Хоча Тимур був невпевнений чи гарна це ідея, бо їх частіше ловили саме тоді, коли вони розділялися. Але яка впринципі різниця? Якщо зловлять, то вони спробують знову. Вже не вперше. І навіть не вдруге. Вони вже давно змирилися з цим.

Славік чекав, хоча ні, швидше вичікував.

"Секунда до початку гри... Стоп."

Він поглянув на монстра. Той побіг не наліво (якщо дивитися збоку Славіка), як зазвичай це робив, а направо.

– Тимуре, обережно, він повернув направо, до тебе.

– Зрозумів. – відповів хлопець, оббігаючи магазин з іншого боку.

Славік відчинив магазин і вибіг.

«1 хвилина 52 секунда»

"Поки все нормально."

Тимур вже пройшов півколо магазина, підходячи до Славіка, який приєднався до нього. Це нагадало шкільний урок фізкультури, коли класу треба пробігти кілька кругів на стадіоні. Хтось зупиняється, наприклад, щоб зав'язати шнурки, або просто відпочити, але, звісно, не показавши це вчителю. Чекає поки однокласники пробіжать коло до нього, а тоді приєднується у це ж коло назад. "Хах... Аж ностальгія, тільки от якби тут були однокласники і вчитель, а не цей клятий монстр. І ми були б на шкільному стадіоні, а не у цьому задрипаному магазині, десь у лісі."

– Цікаво, а у реальності ми теж так натренеруємося? – раптово запитав Славік.

Тимур спантеличено поглянув на друга, не зрозумівши до чого це.

– Ну, ми так багато бігаємо, що з такими тренуваннями могли б і змагання якісь спортивні виграти. – хихикнув хлопець.

– А що, спортсменом надумав стати?

– Ні, швидко бігати в житті – дуже корисна річ. – він поглянув на монстра позаду. – Я у цьому вже впевнився.

– Головне у реальному житті таке не побачити...

– І то правда.

«1 хвилина 1 секунда»

Тимур лежить на землі.

– Бляха! – кричав Тимур. – Ну як так!? Ну чому!? Я ж не зупинявся!

"Ось десь так само я себе відчував 13 (тринадцятої начебто?) спроби, коли залишалося менше хвилини, а я на землі мертвий лежав. Хм... Але як же підняти Тимура так, щоб він встиг оговтатися і бігти далі, так ще й щоб монстр не наздогнав? Я не встигну відірватися так сильно..."

«49 секунд»

– Славік...?

Ярослав вже збився з рахунку, яке коло пробіг навколо магазину, обдумуючи, що робити. Поки час є, можна придумати новий план, якщо не вийде, то просто почнуть спочатку.

"Тимур не встигне оговтатися від запаморочення, щоб продовжити бігти. Стоп... А якщо йому не прийдеться бігти..? Але треба правильно розрахувати час."

– Славіку...! – вже вкотре озвався Тимур, намагаючись докричатися до друга, який наче літав десь у хмарах.

– Все, Тимуре, є план. – несподівано промовив Ярослав. "Але він дуже ризикований." – Просто, чекай.

– У мене якби і варіантів інших немає. – хмикнув хлопець.

– От і чудово.

"Ну він коли задумав щось, то вже ні нащо не звертає увагу."

Славік мотав кола навкруги магазину знову і знову, чекаючи поки залишиться потрібна кількість секунд.

Тимур сильно нервував, оскільки час повільно добігав до кінця, а він все ще лежав на землі, боячись залишитися тут сам. Але вирішив довіритися Славік, без сумнівів, як і обіцяв сам собі, тому нічого не говорив, щоб не заважати надоїдливими розмовами.

Славік поглянув на таймер.

"Все, 20 секунд! Можна починати! Ну що ж, потрібно повторити мій попередній план... Хаха.. план у плані...?" Подумки засміявся Славік, а тоді нервово видихнув. "Хух... Хоч би спрацювало..."

Хлопець забіг до магазину через службовий вхід, біжучи по коридору відразу до вхідних дверей.

«15 секунд»

Він різко притискає двері. Цього разу без запинок, на відміну від першого разу. Славік встиг зачинити двері за мить до того, як монстр добіг до них і почав штовхати.

«11 секунд»

Як і минулого разу, монстр побрикався, погарчав і попрямував до службових дверей, щоб наздогнати його.