П'ята ніч, спроба №13

"Здається, наш «бос», найкраща у світі людина (ні!), вирішив нас трішки пожаліти, (як мило з його боку! Виродок!), оскільки одинадцятої спроби, він зробив деяку новинку. Нам треба вижити протяг 2 хвилин «до ранку» або дібратися до машини. 2 хвилин, що це є? Але! (Ну як же без цього) Також він змінив таймер після того, як ми зачиняємо кафе. Тепер всього 20 секунд. А це вже проблема. Нам 25 секунд ледве хватало, а тут 20. Ну ладно, вижити протягом 2 хвилин «до ранку» або добігти до машини... Тільки якби машина стояла хоча б трохи ближче, то ми вже давно втекли б!" А найсмішніше те, що вони якось вже майже добігали до кінця, але ніби, як тільки вони наближаються до машини, монстр починає бігти швидше. Постійно доганяє їх біля машини, коли залишається лишень рукою подати. (Падло!)

"Бігти. Потрібно бігти." Говорив сам собі Славік, втікаючи від монстра. "Я втомився..." І це не фізично, а морально. Монстр вже давно не лякає, а навпаки починає злити. Його жахаючий погляд темних очей викликає тільки огиду. І все осточортіло. Спалити б це місце.  

– Тц!

– Скільки разів ти вже цокав язиком? Це вже звичка? Раніше ти такого не робив. – зауважив Тимур, біжучи поряд.

– Та бісить мене це все! Осточортіло! – закотив очі хлопець.

– Хах... – хмикнув Тимур. – Розумію.

«1 хвилина 34 секунди»

"Так, ми тут вже 13! (Бляха, тринадцятий!) раз. 13 помножити на 5 буде 65, тобто ми тут вже 65 ночей." Рахував Славік, щоб відволіктися. Просто бігати вже стало нудно. Від цього місця вже нудило. "65 помножити 2,3... Хм, це ми тут по суті майже 150 годин. Жесть, майже тиждень сидимо в цій клятій грі!"

– Я так скоро схудну! – викрикнув Славік. – Хоча навіть не збирався.

Тимур засміявся.

– Це не смішно!

– Та ні, я не за це. Просто сама ситуація безглуздо смішна. Ми біжимо від страшного монстра, який нас вбиває, а ти тут зараз про схуднення говориш. – він знову засміявся. – Настільки безглуздо, що навіть смішно.

«53 секунди»

Славік видав смішок:

– Ага, як тоді, оце-от – він показав великим пальцем на монстра позаду. – ховалося за ліхтарем. Серйозно думав, що його не видно?

– Пф... А воно вміє думати? – хмикнув Тимур.

– Ну це вже інше. – знизав плечима хлопець.

"Чорт! Чорт! Чорт!" Думав Славік, лежучи на землі. Мертвий. "Залишалося менше хвилини." Хотілося вдаритися кілька разів головою об стіну та й так, щоб розбити голову. "І навіщо я поглянув на той таймер!? Так зрадів, що сам не помітив як зменшив швидкість. Ідіот! Недоумок! Йолоп!" Його охопив такий відчай від власної дурості і безпорадності.

– Тимуре, ти як?

– Ще живий. Бігаю. – відповів Тимур, зробивши різкий поворот наліво. Вони вже натренувалися за той час, поки бігали тут.

– Скільки ще залишилося?

– 27 секунд.

– О, ще трохи і ти виживеш. – радісно вигукнув Ярослав.

– Стоп. А це ще що таке? – здивовано запитав хлопець. Він поглянув на нову підказку, яка тільки що з'явилася.

– Що там?

«До речі, забув попередити, якщо до ранку виживе тільки один, то тільки він вибереться з гри, а інший залишиться і буде продовжувати, поки не виживе. Удачі. Якщо щось зміниться, то я вам повідомлю. Ну, або комусь одному:)»

– Що!?

– Тимуре, що таке? – схвильовано випитував Ярослав.

– Він правила на ходу придумує! Покидьок! – виплюнув Тимур.

– Щ-що? – не зрозумів Славік. – Про що ти говориш?

– Він сказав, що якщо виживе тільки один, то тільки один і вибереться, а інший буде продовжувати сам! – роздратовано пояснив Тимур. "Дідько! Що робити!? Залишилося 15 секунд... Я не встигну добігти і підняти Славіка. Чорт! Якщо я зараз виживу, то Славік залишиться тут сам... Не можна! Але... Я хочу додому і мама... Я..."

«13 секунд»

"Чорт." Це було вперше у цій грі, коли Тимур жалів, що час біг так швидко.

Всі шанси, щоб вибратися з гри, близько настільки, лише рукою дотягнутися. Вони так довго на це чекали. "Я дуже хочу додому... Але і Славіка кинути тут не можу. Що робити!? Я не знаю. Я не знаю, що робити." Сумніви так і розривали його зсередини. Тягнучи то до одного вибору, то до іншого. "Якщо продовжуватиму бігти, то точно виберуся" Перед очима Тимур з'являлися картинки, як мати не може його знайти, як починає хвилюватися. Від такого стресу і до лікарті потрапити не складно. "Але..." Коли він вирішував бігти, у голові почали крутитися картинки, як Славік залишається тут, як він раз за разом проходить гру, сам, у тишині, крім надоїдливої музики, і повільно сходить з розуму. Божеволіє. І це переконує залишитися.

«11 секунд»

Ще трішки і Тимур зможе вибратися. "Я... не знаю... Потрібно вирішувати!"

А час невпинно йшов. "Якби можна було його на трішки зупинити."

«10 секунд»

– Не думай. Просто біжи. – раптово промовив Славік. Без злості, без страху. Спокійно. Якби Тимур міг подивитися на друга, то той швидше за все зараз би усміхався.