П'ята ніч, спроба №2

Вони знову пішли до цього моменту: треба зачинити двері. Але рука ніяк не може повернути ключ у дверях. "Дідько."

Тимур, хоч і не бачив, як вони померли, але дивитися як на тебе агресивно біжить двометровий монстр з наміром убити все ще лякав і лякав аж до тремтіння в ногах.

– Давай ще раз повторимо план. – сказав Ярослав, на що Тимур кивнув.

– Ми зачиняємо кафе і в нас є 25 секунд, щоб втекти. Треба швидко вийти через службовий вихід. 

– Ага, якщо він побіжить до цього виходу, то вийде з правого боку, бо він ближче, тому ми маємо повернути наліво.

– Так. А далі що? – нервово промовив хлопець. – Ми не знаємо через скільки часу буде ранок і куди бігти.

– А далі... Ну, будемо дивитися по ситуації. – видихнув Славік. – Сидіти у магазині ми все одно не можемо. Він нас тут знайде. – він гучно ковтнув клубок у горлі, від якого горло ледь не боліло. "При першій спробі у нас і шансу не було." Згадував попередню п'яту ніч Ярослав.– Можливо, надворі буде якась підказка. – "Надіюсь..."

– Мгм.

– Зачиняю? – перепитав хлопець.

– Так. – відповів Тимур, готуючись бігти.

– 3, – повільно почав рахувати Славік. – 2, – затримав дихання. – 1. – він різко зачинив вхідні двері і вони побігли. Червоний екран, моторошна музика і цифра «25». – Тимур, ми можемо бігти! – викрикнув Славік.

– Точно, я і не помітив. – відповів Тимур, відчинивши двері. Вони вийшли з магазину. На таймері залишилося 17 секунд, але вони чули, як монстр наближався до магазину. – Тепер наліво.

Славік кивнув. Тепер їх і монстра розділяє 14 секунд і дві стіни магазину, одна з яких взагалі складається з вікон і скляних дверей.

"Тихо, спокійно."

– Що далі? – запитав Тимур. Він уже навіть не намагався приховати паніку рівним тоном голосу.

– Чекай, я зараз гляну. – тихо сказав Славік, підходячи до кінця стіни, щоб поглянути за поворот. – А ти дивився, щоб він позаду нас не з'явився.

Тимур кивнув, повертаючи голову у протилежну сторону.

«5»

"5 секунд. Куди можна втекти? Куди..? Куди? Куди!? Стоп...!"

– Тимур, машини немає. – машини, в якій вони з'являлися на початку кожної ночі, на парковці не було. Куди вона поділася?

– Що? Але як..? Де вона?

На таймері залишилося 0 секунд. І вони чують, як він йде.

– Він позаду! – крикнув Тимур і вони побігли. Різко.

"Дідько, дідько, дідько!"

Вони розбіглися. Тимур побіг наліво за магазин, а Славік направо, на дорогу. Кілька секунд ступору і чудовисько пробігло за Тимуром.

– Тц. Тимуре тільки не зупиняйся! Він біжить за тобою. – викрикнув Ярослав.

Тимур різко повернув за магазин, але через різкий поворот він призупинився. І ці кілька маленьких секунд зупинки було достатньо. Монстр його вбив.

«Ви мертві.

Чекайте, поки інший гравець вас підніме»

– ТИМУРЕ! – кричав хлопець. Але він не міг зупинитися і підійти до нього, оскільки монстр відразу повернувся до нього.

– Славік. Я живий!

Якби Славік міг, він зараз би полегшено видихнув і впав на коліна, от тільки монстр позаду настирливо заважає. Наскільки він був щасливий хоча б почути голос друга. Чути, що він живий.

– Я такий радий!

– Славік, тут пише, що ти можеш мене підняти.

– Точно! – у деяких іграх гравці, справді, можуть рятувати одне одного. Але як? Йому потрібно відірватися від монстра хоча б секунд на 10. Але як це зробити, коли він ледь не наступає на п'яти, а бігти ще швидше не дозволяє гра?

– Агр! – гарчав монстр позаду.

"Бляха! Що робити!?"

"Думай!"

– Славік, ти як? – схвильовано запитав Тимур.

– Біжу. – відповів хлопець, повернувши за магазин. Він зупинився, побачивши тіло друга, недалеко від місця, де раніше лежав безхатько. Такого побачити він не очікував. Мертве тіло друга. У крові. На землі. Неприродна поза, ніби тіло поломане. Як лялька.

У Ярослава почалася паніка. Почало тошніти. Він прикрив рот рукою. Дихання пришвидшилося. Ха-а... Пульс підскочив. "Ні, ні, ні!"

Бігти Славік вже точно не міг. Фізично міг, але ноги не рухалися, ніби приклеєні до землі.

Він чув за музикою, як монстр вже опинився прямо за спиною, дихаючи тому ледь не в шию, якби тільки ріст був приблизно однаковий. Але мертве тіло друга виглядало страшніше, ніж перспектива бути знову вбитим, тому це не змусило Ярослава зрушити з місця.

– Славік..!?

А в наступну мить чорний екран і вікно з повідомленням:

«Ви мертві.

Хочете почати спочатку?

Так.   Так.»

– Я програв... – тихо вимовив хлопець, переборюючи неприємне відчуття тошноти.