Друга ніч, спроба №2

– І чому вони ніколи за столами не сидять? Для кого ми тут взагалі прибираємо? – запитав Славік, кинувши ганчірку на один зі столів.

– Бачу ти не з тієї ноги сьогодні встав.

– Ха-ха, як смішно. – саркастично промовив хлопець. – Я хочу спати! Ну, тобто не в прямому сенсі, але якби могли спати, то в мене точно очі вже злипалися б.

– Цікаво скільки часу ми вже отак... без сну?

– Хм... – Славік приклав руку до губ. – Якщо припустити, що одна ніч приблизно 2-3 години. Не знаю чи правильно, але по відчуттях мені здається десь так.

– Ну, допустимо. – погодився Тимур.

– Візьмемо середнє – 2 з половиною. Ми тут вже 6 ночей і цей «ранок». – продовжив хлопець, показуючи пальцями лапки на слові «ранок». – Його візьмемо ще як півгодини.

– Ага. – "Ну видно любителя математики."

– Якщо 2 з половиною помножити на 6 і додати півгодини, то виходить приблизно 15 з половиною годин ми тут. – закінчив Ярослав, піднімаючи голову. – Але ти ж розумієш, що це все тільки теоретично.

– Якщо брати твою теорію, то ми тут майже 16 годин. – повторив хлопець і зітхнув. – 16 годин, як ми не дома.

– Тимуре, – тихо озвався Славік. Знає, про що той думає. – я розумію, що ти хвилюєшся за маму. – Тимур напружився на слові «мама». – Правда розумію. – Як тут не розуміти, коли він єдина дитина в сім'ї, батько Тимура помер, і його мати по суті залишилася зараз сама. – Але подумай зараз про себе. Зараз у небезпеці ти і думати ти маєш саме про себе.

– Але...!

– Якщо ти хочеш повернутися додому, до матері, то маєш вибратися звідси. – продовжував Славік. – Тому подумай зараз не про когось іншого, а про себе.

– А про тебе хто подумає? – хмикнув Тимур.

– Що?

– Ти ж ще той дурень, кидаєшся вперед раніше, ніж встигаєш подумати. Як тоді, коли попросив стати, замість тої жінки в магазині, під дуло пістолета. Хто тоді подумає про тебе?

Ярослав потер переносицю:

– Тимуре, ну побудь хоч колись егоїстом. – ледь не благав хлопець. Навіть тоді, коли побачив монстра у дверях, Тимур спочатку потягнув Славіка до себе, подалі від чудовиська, і тільки після цього оціпенів від страху. Як взагалі!? – Ну як можна бути настільки добрим!?

– На відміну від декого, я захищаю тільки дорогих мені людей, а ти всіх підряд! Хто з нас тут ще добрий?

– Так, я дурень, спочатку роблю, потім думаю, можливо, якби подумав перед тим, то так би не зробив, але ж ти робиш це свідомо!  – як же хотілося вдарити його в цю ж секунду. "Скільки вже часу я просив його хоча б інколи бути егоїстом. Хоч трішки..." Але як би це не злило Ярослава, він знав чому Тимур так поводиться. Втративши батька у 14 років і ставши для матері єдиною опорою, складно не забити на себе.

– Ми ж однакові. – тихо промовив Тимур. – Свідомо чи не свідомо, але ти спочатку кидаєшся захистити когось, а вже потім думаєш про власну безпеку. – він зітхнув. "І як все дішло до цього?" – Давай закінчимо цю розмову.

– Гаразд.

Обоє розуміли, що розмова зайшла у глухий кут.

– Я піду до того коридору. Я ще там не замітав.

– Мгм. – сказав Славік, беручи ганчірку до рук.

– Хей, Славік, підійди-но сюди. – сказав Тимур. Але він почув у голосі друга нотки напруги.

– Та-ак. – Ярослав попрямував до службового виходу.

– Скажи мені, будь ласка, ці сліди були і минулого разу? – Тимур поглянув на нього.

"Дідько! Я зовсім про це забув!" Ярослав подумки вдарив себе по обличчю. "Я ж знав, що пожалію про це..."

– Та-ак... – він відвернув голову, щоб не дивитися Тимуру в очі.

– І ти мені про це не сказав?

– Аха... – ніяково засміявся хлопець. – Та-ак.

Це злило. До біса злило. Вони домовилися про все, що відбувається, розповідати. Тимур видихнув. Але він розумів, чому Славік не розповів йому. Першої гри він був занадто нестабільним і від найменшої дрібниці міг впасти в паніку. Але розуміння злість не зменшувало. От ніяк не зменшувало.

– Ще раз збрешеш, приб'ю на місці! – роздратовано сказав Тимур, замітаючи підлогу.

– Зрозумів. – Ярослав підняв руки. «Здаюся». – Більше не буду.

Тимур кинув швидкий погляд на нього, але більше нічого не сказав.

– Ти ображаєшся...?

– Ні, бо розумію, чому ти так зробив, але все одно злюся. – він зітхнув. – І те, що я розумію причину, злить ще більше. – він підняв погляд до потолка і сам собі кивнув. – Йди витирати столи.

– Все, йду. – сказав хлопець, «біжучи» назад. "Погано. Дуже погано. Треба тихенько піти і закінчити роботу." – П-п-п... – видихнув Славік. "Це тільки друга спроба, а ми вже посварилися. Страшно..."

Це завдання вони закінчували у тишині. Ярослав місця собі не находив. Не любив він таку атмосферу, ба більше ненавидів. Йому було б краще, якби Тимур на нього накричав і все було б як завжди. Але, як на зло, Тимур не з тих, хто любить покричати зі злості. Він стримує свою злість допоки сам не заспокоїться і як же це бісить.