Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку

А чи живі ми ще?

Цікаво про що людина думає, коли помирає?

Зустрівшись зі смертю вже двічі, можу сказати, що кожен про своє: хтось думає про сім'ю, хтось про нездійснені мрії, а хтось жаліє про те, що не встиг зробити або не зробив, хоча міг, хтось навіть думає про те, що хотів знову спробувати улюблену справу.

Я ж сумніваюся, що хтось як і я буде думати про те, щоб не було боляче? Егоїстично звучить трохи, так? Ха-ха... Взагалі не думати про сім'ю, яка буде переживати трагедію, а думати про те, щоб не боліло. Ну-у, я можу побути трохи егоїстом перед смертю, правда? Хоча-а навіть якщо й ні, то ніхто не залізе мені у думки і не заборонить про це думати.

Напевно, вам все ж цікаво, що сталося, чи не так? Чи вижили ми? Ну, можливо й ні, але тоді ви зараз це не читали. Так ось: ми вижили. Моя підозра про те, що ми будемо продовжувати гру виявилася правильною. Але давайте все по порядку.

В останню секунду як пазурі мали б розірвати їх, все потемніло. А наступної миті перед очима висвітлився екран з вікном:

«Ви мертві.

Хочете почати спочатку?

Так. Так.»

Він з полегшенням видихнув:

"Слава Богу, не було боляче! Хоча можу покластися, що на мить я відчув, як мене розривало, але швидше за все, це самонавіювання. Але цей момент ще довго буде переслідувати мене в кошмарах..."

Як би спокійно Ярослав себе не поводив, він все ще був наляканий, а то й нажаханий. "Гаразд, спокійно. Вже все нормально."

Славік поглянув на напис:

"Хах... Ото вибір. Без вибору..."

– Тимур! Тимуре?

– А? Що сталося?

Тимур, який від страху оціпенів, зараз намагався зрозуміти, що сталося. На відміну від Славіка, він не бачив ні монстра, ні того, як їх «вбили».

– Нас вбили. – спокійно відповів Ярослав.

– Вбили..? Тобто вбили...? Але... – Тимур помахав головою, але нав'язливих напис ніяк не зникав. Тому він сконцентрував всю увагу на вікні і прочитав, що там було написано. – Ви мертві... Мертві? І ми все ще в цій грі..? – його голос звучав з таким відчаєм і безвиходдю, що Славіку захотілося обійняти друга. Він же так надіявся, що вони зможуть вийти звідси.

– Треба продовжувати. – тихо промовив Ярослав, знаючи, що цими словами тільки доб'є його.

– Ах... Ха-ха-ха. – Тимур почав сміятися. Істерично сміятися. На межі зриву. – Продовжувати..? Продовжувати!? А ти впевнений, що ми зможемо пройти цю гру взагалі!? Я не можу! Не хочу! Не буду!

– Тимуре... – він хотів підійти до друга, але паршиве вікно перед очима не давало нічого побачити. – Гаразд. – він зітхнув. "Треба дати йому час." – Давай просто посидимо. – сказав Ярослав, заплющивши очі.

"Треба час... Час. Яке цікаве слово... А яке складне, хоча таке коротке. Ой, щось мене занесло. Філософствувати почав. Та-акс, а про що можна подумати?" Вдих-видих. "А от цікаво як проходить час у реальності зараз? Якщо воно так само біжить, тобто одна ніч у грі це одна ніч у реальності, то це дуже погано. Батьки будуть хвилюватися. І маленька Марина теж... Їй скоро 10 виповниться і я не збираюся пропускати її день народження через цю кляту гру! Хоча я сумніваюся, що час проходить саме так. Бідні батьки, завжди ми попадаємо у якусь небезпечну фігню, хоча не все з цього наша винна. Ми з Тимуром, напевно, просто не дуже удачливі... Ха-ха."

– Все, я заспокоївся. – раптово сказав Тимур. – Можемо продовжувати.

– Ти впевнений? – запитав Славік.

– Так. Ми в будь-якому випадку не можемо сидіти так вічно.

"Не можу не погодитися."

Ярослав гучно видихнув і натиснув на.., а ні чекайте, ще не натиснув:

– Ліву чи праву?

– Та яка, нахрін, різниця!?

– Гаразд. – закотив очі хлопець.

Вони натиснули на кнопку: «так».

Перед очима знову показався до болі знайомий магазин.

– Ми знову тут... – втомлено промовив Тимур. – Я-я... хочу додому... – в його очах зібралися сльози. – Не хочу знову через це проходити!

– Я теж... Але...