П'ята ніч

Славік важко дихав. Він все ще бачив перед очима руку монстра, яка майже схопила його. "Заспокойся..." Хоч він і був спокійним весь цей час, але він же не робот і йому теж буває страшно.

– Та-ак... Де моя шкурка від банану? – риторично запитав Славік, виходячи з автомобіля.

– Ти серйозно зараз саме це питаєш?

– А що? У мене, знаєш, такий стрес був! – відповів хлопець. – Мені треба терапія – полежати на підлозі біля бананової шкірки!

Тимур зітхнув. "Може це в нього така захисна реакція...? Але як йому допомогти?"

Хлопець прямував за другом до кафе. Але коли він зайшов, Славік вже лежав на підлозі, «випадково» послизнувшись на банановій шкурці. Хлопець просто лежав на спині і дивився у потолок, склавши руки на животі. Він усміхався, але Тимур знав, що усмішка фальшива.

"Як..? Як його заспокоїти?"

Тимуру не прийшло в голову нічого кращого, ніж просто лягти біля нього. Тому він підійшов до бананової шкірки, і, неначе якийсь ритуал, послизнувшись, ліг поряд.

Славік повернув голову і спантеличено поглянув на друга:

– Що ти робиш?

– Не бачиш? Терапію проходжу. – серйозно відповів хлопець.

Губи Ярослава почали тремтіти і він не втримався, голосно сміючись:

– І як? Допомагає?

– Ага. Тепер я розумію, чому тобі тут так подобається. – насмішливо промовив Тимур.

"Спокійно..."

Це було так дивно. На душі тривожно і водночас так спокійно. Просто лежати і не думати ні про що.

Вони не знають скільки часу вони так лежали. Тут взагалі важко орієнтуватися у часі. Вони денне світло хто-зна коли останній раз бачили. Але їм обом був необхідний цей невеличкий відпочинок. Хоча, правду кажучи, їм потрібен просто величезний відпочинок, але що вже є.

– Надіюсь, ми не осліпнемо тут до кінця гри. – промовив Славік.

– Ага... Я теж. Продовжуємо?

– Звісно! – весело викрикнув хлопець, встаючи з підлоги.

"Йому так швидко стало легше чи це фальш..? Я так заплутався."

Вони розпочали зміну, але цього разу наступним завданням не було обслужити клієнта:

«Викиньте сміття»

– Дивно. – здивовано сказав Тимур. – Це напрягає.

– Ага. – Славік взяв перший пакет зі сміттям і поніс на задній двір. – Ем... Тимуре, тобі це не сподобається...

– Що там таке?

Хлопець підійшов до друга і побачив, як у крові на землі лежить безхатько. Мертвий.

Тимур завмер. Це перший раз, коли вони тут побачили труп. Та й впринципі в житті. Єдиний раз, коли вони обоє побачили мертве тіло, це на похоронах батька Тимура. Але це не було вбивство. У ситуації в магазині їм дуже пощастило, тоді всі залишилися живими, хоча і було кілька поранених. А в самій грі максимум, що було до того, це кров.

"Тихо, Тимуре, дихай... Ди-хай!"

Хлопець повільно видихнув.

– Тимуре, ти як? – схвильовано запитав Славік, дивлячись тому в очі.

– Все... Г-гаразд. – хлопець схопив друга за руку, щоб втримати рівновагу. – Я в нормі. – "Не можна зараз панікувати. Не можна! Зберігай спокій! Як тут зберігати спокій!?"

– А по тобі і не скажеш...

Тимур не відповів, просто гучно видихнув, викидаючи пакет зі сміттям.

– Ходімо. Ми маємо дограти. – серйозно сказав хлопець, прямуючи за наступним пакетом. Ярослав кивнув і викинув свій пакет. "Треба покінчити з цим!"

– Все, це останній. – промовив Славік, заходячи до магазину.

«Обслужіть клієнта»

– О, моє улюблене. – Тимур підійшов до касової стійки. – До речі, Славік. – позвав хлопець, «розмовляючи» з клієнткою.

– Ммм? – озвався Ярослав.

– А труп так і буде валятися на задньому дворі..?

– Ну, у завданнях не було забрати його. – ніяково відповів Славік. – Напевно, він потім... Ем... сам пропаде. – знизав плечима хлопець.

– Певно...

Другим клієнтом був чоловік. Той самий, що і впершу ніч. Їхній перший клієнт. І це напрягає ще більше. Бо клієнти кожного разу були різні. А тут перший клієнт. Ніби натяк, перший і останній...

Але новинки на цьому не закінчилися. З'явилося нове завдання, якого ні разу ще не було:

«Зачиніть кафе»

Хлопці переглянулися. Обоє знали, що зараз щось станеться. Щось не хороше. Дуже не хороше.

– Якось занадто швидко закінчилася зміна. – розгублено сказав Славік і почесав голову.

– Ага. – нервово відповів Тимур.

– Не хочеш на доріжку полежати, ммм?

– Давай.

Хлопці лежали на підлозі, не в силах продовжити завдання. Вони відчували, як тільки зачинять магазин прийде воно. І що на них чекає вони не знали.

Бігти?