Четверта ніч

Адреналін повільно ослаблював, даючи волю емоціям.

Тимур зняв ремінь безпеки, опустивши голову на кермо. "Знову ця бісова парковка! Знову ця бісова гра!"

Ярослав повільно вийшов з машини і прямував до магазину:

– Треба цього разу бути обережнішим, правда Тимур? А, Тимур...? – хлопець обернувся, але друга не побачив. Він повернувся до машини. – Тимур?

– Я не можу більше! – викрикнув хлопець. –  Не можу... Він майже нас схопив! Поясни, як... ЯК ТИ МОЖЕШ ЗАЛИШАТИСЯ ТАКИМ СПОКІЙНИМ!? – він різко обернувся до Славіка. – Тобі взагалі не страшно!?

Хлопець бачив, що Тимур вже на межі. Різкі рухи, тремтячі руки, очі, які бігають. Ярослав боявся, боявся дивитися на такого друга. Треба щось зробити... Якось заспокоїти, але як...

Ярослав гучно видихнув:

– Я збрешу, якщо скажу, що не боюся взагалі. – відповів він. – Але сказати чесно... я не боюся самої смерті, як такої. – він замовк, намагаючись підбирати слова, щоб правильно висловити свої думки. – Правду кажучи, я.... боюся болі. Фізичної болі. Дуже сильно. Тому... коли я зрозумів, що не відчуваю болі, то страх зменшився. Пам'ятаєш, як нас взяли в заручники і тоді мені приставили пістолет до голови?

– Звісно, пам'ятаю. Таке дуже важко забути... – Тимур опустив голову, згадуючи ту жахливу ситуацію. До сих пір здається, що те все було нереальним.

– У той момент, коли пістолет був націлений на мою голову, я не думав про те, що буде з батьками, коли вони дізнаються, що буде з моєю сестрою. – він закусив губу, нервово перебираючи руки. – Навіть не було думки: я не хочу помирати. Єдине, що крутилося в голові: тільки щоб не було боляче. Я до біса боюся фізичну біль. А страх померти в муках лякає більше, ніж страх померти. – Ярослав ніяково засміявся. – Та й я вважаю, що ми тут не помрем, а будемо грати до самого кінця.

Тимур дивився на друга здивованим, навіть шокованим поглядом. За стільки років, скільки вони дружать, Славік ні разу про це не говорив. "І як він приховував це стільки часу?"

Тимур нервово видихнув, але це заставило його піднятися:

– Я... зрозумів. Йдемо... – сказав хлопець,  виходячи з машини.

Тремтячими руками Тимур намагався розпочати зміну, вставляючи свою картку, хоча вийшло далеко не з першої спроби. В цю мить в голові виникла думка: "Воно вже тут."

Кожного разу, як до магазину заходив клієнт, Тимур здригався. Під маскою кожного із відвідувачів могло ховатися воно. Хлопець намагався триматися, але їжа випадала з рук і гроші ніяк не виходило покласти в касовий апарат. Дивлячись на обличчя клієнтів, будь-то жінка чи чоловік, здавалося, що зараз хтось з них перетвориться на монстра. І вперше за стільки років Тимуру захотілося плакати. Він вже не пам'ятав, коли останній раз плакав. Навіть, коли їх схопили грабіжники, у нього не було стільки емоцій. Напевно, тому що Славік тоді панікував набагато більше і з них двох тільки Тимур міг зберігати спокій. Йому потрібно було щось вигадати, щоб врятувати друга, а без холодного розуму цього не зробити. Як іронічно, що зараз саме він панікує, поки Славік поводиться так спокійно і зібрано.

– Давай я. – поблажливо відповів хлопець. Тимур кивнув головою, відходячи в сторону. Він підняв голову верх і глибоко дихав, щоб стримати сльози. "Це тільки четверта ніч... А скільки їх попереду і що буде останньої ночі?" – Ху-у...

– Як ти? – запитав Ярослав, підходячи до нього. Він поклав руку на плече друга.

– Вже краще. – відповів Тимур. – Ти впевнений... що боляче не буде..?

– Ну, надіюсь на це. – сказав хлопець, злегка усміхнувшись. Але від Тимура не приховалося, як важко він проковтнув неприємний клубом в горлі.

– Гаразд. – Тимур намагався теж усміхнутися, хоча і виходило зовсім кепсько.

– Обнімеш? – запитав Ярослав, розставляючи руки.

– Хах... Так, звісно. – сказав Тимур, обійнявши друга. Але вже через мить він зрозумів, що щось не так. – Стоп, а чому наступний клієнт не заходить? Завдання же не змінилося...

– І то правда... – спантеличено відповів Славік. Він підійшов до вхідних дверей, щоб поглянути чи немає нічого підозрілого. Але тепер хлопець виглядав ще більш розгублено. – Ем...

– Що там таке? – запитав Тимур і підійшов ближче, щоб побачити, що так збентежило друга.

– А це так і має бути? – сказав Славік, показуючи рукою на ліхтар, єдиний ліхтар, який взагалі тут знаходиться, і який стояв поряд з магазином.

Тепер Тимур зрозумів, що саме збентежило його друга. За ліхтарем стояв монстр. Просто стояв і ховався за тонким стовпом ліхтаря. І хоча й сам монстр був дуже тонким, як той стовп, але! його все ще було видно за ним. І це виглядало, звісно, страшно, але водночас зовсім безглуздо. Настільки, що хотілося сміятися. Він ще й інколи нахиляв голову, щоб подивитися на них, що це виглядало ще безглуздіше. Тимур не знав сміятися чи панікувати. А от Славік, схоже знав, вибухнувши сміхом прямо у цю ж секунду.

– І що нам робити...? – вигнув брову Тимур. – Ми маємо підійти... чи чекати тут.

– А, ну, я думаю підійти... клієнти не приходять і навряд чи щось зміниться, якщо ми будемо чекати тут.

– Клас. Це саме те, що я хотів. – саркастично промовив Тимур. – Ну треба, так треба. Йдемо?