Третя ніч

– І знову ми в машині. – видихнув Тимур, втомлено поклавши голову на руки.

– І знову ти за рулем. – схрестив руки Ярослав.

– Може той, хто цим всім керує, вважає, що я більш відповідальний. – єхидно відповів хлопець, знімаючи ремінь безпеки.

– Ой-ой-ой. – Славік показав тому язика. – Хей, зачекай на мене! – викрикнув він, намагаючись «догнати» друга, але Тимур несподівано зупинився на порозі магазину, через що Ярослав не встиг зреагувати і втаранився у його спину. Музика змінилася на лякаюче-напружуючу. Як завжди відбувається в горор іграх, щоб передати атмосферу. – Ти чого? – але як тільки він відійшов трохи в сторону, то зрозумів, що ввело Тимура в ступор. – О-опа. – почав Славік, дивлячись на підлогу магазину з плямами крові. – І чим цікаво займалися наші «колеги» у денну зміну?

Але, на відміну від друга, який сприйняв це з жартівливої сторони, Тимура почало трясти. "Кров... Знаю, що не справжня, але в голові не зникають картинки, як я і Слава лежать на підлозі у крові." Здавалося, що не хватає повітря. Серце шалено калатало в грудях. Хотілося втекти, але вони в пасці. Вони не можуть піти далі, ніж кілька метрів від магазину. Здається, ніби хтось дивиться. Спиною відчувається пильний погляд. "Що робити...? Якщо ми не..."

– ...мур! Тимур! – кричав Ярослав, схопивши обличчя друга. – Дихай! Давай же дихай. – тільки після цих різких слів, здавалося, Тимур знову вдихнув і його погляд спокусувався на обличчі друга. – Заспокойся... – продовжував говорити хлопець. – Ось так... Вдих, видих. Чш-ш...

Як тільки Тимур більш-менш заспокоївся, якщо так можна було сказати, Слава допоміг йому підійти до зчитувач карток і «почати зміну», оскільки вони не могли зробити це замість одне одного, а тоді посадив друга за стіл, а сам почав виконувати наступне завдання:

«Помийте підлогу»

Славік пішов до підсобки, де лежала швабра і відро. Він швидко набрав воду і почав мити підлогу. Але в мить, коли підлога була «чиста», речі з його рук зникли і опинилися на своєму місці. Музика змінилася на звичайну спокійну, а перед очима з'явилося вже знайома підказка:

«Обслужіть клієнта»

– Ну що, Тимурчик, це твоя робота. – сказав Славік, дивлячись на друга.

Тимур, який напружено сидів за столиком, поглянув на клієнта. Він знав, що йому треба піти за касирську стійку. Робота допоможе йому відволіктися. Славік теж це розумів. – Гаразд. – видихнув хлопець, підходячи до каси. Цього разу перед ним стояла дівчина-підліток. "І не страшно їй по ночам ходити? Знаю, це всього лишень гра, а вона NPC, але все ж... Гаразд, не думай про це."

Але відчуття того, що хтось або щось дивиться, ніяк не зникав, заставляючи холодних мурашок пробігтися по спині. "Мені лише здається! Лише здається! Уява розігралася через страх."

Славік в той же час знову «випадково» послизнувся на банані і ліг на підлогу.

– Славік, підлога ж брудна!

– Взагалі-то я її помив. Та й яка різниця? Це ж гра. – знизав плечима хлопець, як раптом перед очима з'явилося нове повідомлення:

«Викиньте сміття»

У магазині загорілося червоним світлом п'ять сміттєвих пакетів і великий сміттєвий бак на задньому дворі.

– Ну що, прибиральник, твоя черга працювати. – усміхнувся Тимур.

– Ех, – зітхнув Ярослав, вставши, він підійшов до смітників "Як же я ненавиджу повільно ходьбу в іграх!" і взяв пакет до рук. – Дідько!

– Що таке?

– Я не можу взяти два пакета! – печально поскаржився хлопець. – Я планував двома заходами все викинути, а тут прийдеться п'ять разів плентатися!

– Ну все, не плач,  я допоможу!

– Дякую, Тимурчик, ти найкращий! – радісно промив Славік, повільно прямуючи на задній двір.

Чотири пакети позаду:

– Я скоро помру від нудьги! – викрикнув Ярослав, несучи нарешті! останній пакет сміття.

Дивно, але коли хлопець викинув останній пакет сміття, нове завдання не з'явилося.

– Щось дивне відбувається... – спантеличено промовив Слава, прямуючи до друга.

Але в мить, коли Тимур поглянув на Славу, його обличчя спотворилося гримасою жаху і страху:

– Славік! – викрикнув Тимур і потягнув друга до себе. В його голосі змішалося все: паніка, страх, тривога. Опинившись в руках Тимура і різко обертаючись, хлопець зрозумів, що настільки налякало його друга. У службовому виході вкінці коридору у привідчинених дверях стояв монстр: більше двох метрів заввишки, худіший за дрібну гілку дерева з довжелезними пазурями, якими він тримався за поріг дверей, залишивши величезну подряпину. Він роззирнувся по сторонах перед тим, як повернутися до них і поглянути прямо їм в очі.

В цей момент музика на фоні стала моторошно-жахливою, заставляючи серце сильніше стискатися від страху.

Він дивився на них, напевно, не більше хвилин, але здавалося, що пройшла ціла вічність. Все життя промайнуло перед очима.

Але вже через секунду монстр зник. Ніби його і не було. Просто... зник, залишивши хлопців самих.

А перед очима знову з'явилося вікно із завданням: