Перша ніч

– Тимур! – здивовано промовив Ярослав, підходячи до друга. – Де це ми?

– Ммм... – хлопець потер голову, яку вдарив через падіння. Він почав розглядати місцевість, поки його друг допомагав йому піднятися. – Зачекай... Славік, це ж кімната, як в грі, яку ми збиралися пограти...

В цей момент хлопець спантеличено поглянув на Тимура, а тоді повернувся і на його обличчі з'явився шокований вираз:

– Ні... Не може бути. Ми ж не могли... Ми не могли потрапити в гру «Магазин наприкінці міста»...? – все ще не вірячи, говорив Ярослав. Він ущипнув себе, щоб переконатися, що це не сон. – Ай, не сон...

«Магазин наприкінці міста» – нова популярна горор гра, де гравці працюють у цілодобовому кафе-магазині, але, насправді, лише в нічну зміну, продаючи їжу та напої відвідувачам. І поки ніби все гаразд. Але з кожною наступною ніччю «щось» наближається до них. Все ближче і частіше.

До поки не вб'є.

І зараз ми потрапили в цю гру...

Раптом перед очима з'явилося вікно з повідомленням:

«Щоб розпочати, прочитайте записку від роботодавця»

– І що нам робити? – запитав Тимур.

– Що-що? Шукати записку. – відповів хлопець, роззираючись у пошуках записки.

Все, справді, було точнісінько, як і в грі. Столики, коридор, з правого боку веде до туалетів, а з лівого двері у службове приміщення і каси. Вкінці коридору двері до заднього, службового виходу. Невеличка парковка, яку видно з вікон. Тьмяне світло. Просто жахливе.

– Зір можна зіпсувати. – скаржився Тимур і цим, здавалося, хотів заспокоїти себе. Аби тільки не думати про те, де вони.

– Я знайшов! – крикнув Ярослав десь в підсобці.

«Вітаю вас, любі гравці. Зараз ви знаходитеся у грі «Магазин наприкінці міста», де вам потрібно обслуговувати відвідувачів, виконувати завдання, а в кінці втекти від монстра. Щоб вийти з цієї гри, вам потрібно відчинити найкращу кінцівку гри, а саме, як я вже написав раніше, втекти:)»

– Тут ще одна записка.

«Думаю обов'язки ви і так знаєте, але я все ж повторю:

– Гарно обслуговувати клієнтів;

– Дотримуватися правила: «клієнт завжди правий»;

– Прибирати робоче місце;

– І т.д.

Бос»

– Ну-у... Видно, що це гра. Так «професійно» написано. – прокоментував Ярослав і поклав листки назад на стіл. В цю ж секунду перед очима знову з'явилося вікно:

«Розпочніть робочу зміну»

– Слав–вік... – панічно почав Тимур. – Що нам робити?

– Ну-у... – зітхнув хлопець. – Нам прийдеться пройти гру...

– Тобто...!? Але як ми пройдемо!? Та я вмру швидше, ніж побачу той «хороший» кінець. – продовжував він.

– А що ти пропонуєш? – не витримав Ярослав. – Тут немає хрестика, щоб вийти. Ми у грі! У прямому сенсі! У Грі!

– Але... Якщо кінець буде не хороший, то монстр просто нас... вб'є? – його голос тремтів. Страх починав оволодівати, а картинки монстра, який нападає, нав'язливо крутилися в уяві, не даючи ясно мислити.

– Не думаю. – задумливо відповів хлопець, приклавши руку до губ. Він завжди так робив, коли над чимось сильно замислювався.

– Звідки такі припущення? – Тимур повернувся до друга. "І як він може залишатися таким спокійним? Завжди панікував від дрібниць, а тут кам'яне обличчя!"

– Тут пише, – він знову поглянув на записку. – щоб вийти з гри, вам потрібно втекти від монстра. Думаю, ми застрягли тут допоки не дійдемо до цього правильного кінця, повторюючи цю гру знову і знову.

– Чому...

– Не знаю. Чесно, не знаю. – говорив Ярослав. – Просто я так думаю...

– Гаразд. – відповів хлопець, намагаючись проковтнути неприємний комок в горлі, заспокоїти налякане серце і охолодити розум, щоб ясно мислити. Насправді, кожну з цих пунктів виходило зробити просто паршиво. – Вибору в нас немає. Давай грати. – він знову поглянув на підказку. – І як розпочати зміну?

– О, глянь.

Тимур поглянув в сторону, куди вказував його друг. На стіні біля службового виходу світився зчитувач карток, рівно по контору червоним кольором, для індетифікації працівників. Світився так, що можна було побачити навіть крізь стіну.

– Так, а де наші картки..? – Славік почав ритися по карманах. – Знайшов. – він поглянув на друга, який теж порився по карманах в пошуках своєї картки. – _С-с-л-4-в-і-к-К_ – о, це ж мій нік. – хлопець вставив картку у зчитувач, який у мить засвітився зеленим. – Твоя черга.

Тимур поглянув на свою картку – _Т1Ма-а_1. Його рука злегка тремтіла від думки, що зараз гра почнеться, але він повторював свої ж слова, неначе мантру, «вибору немає», переконуючи, що йому необхідно це зробити, і повторив дії за своїм другом.

Вікно з підказкою змінилося:

«Обслужіть клієнта»

– Якого... – дзвінок від відчинених дверей різко задзвенів, заставляючи здригнутися обох хлопців.