Розділ 4 Втеча

Важче  за все було вибиратися з міста. Навколо стріляли безперервно і чулася ворожа говірка, але Степанівна вперто вела свій (ну так-так, вже "свій", тимчасово, але як кому скажете, то прокляне) виводок вперед. Поводирем став Миркун, бо в Оксани після всіх чаклувань залишилося обмаль сил. Їй би на Лису гору та закрутитися в шаленому танці відьомського ритуалу. Ну або хоча б обійняти якусь ялинку попросивши поділитися силою, але....

Не було на то часу і довелося довіритися вусатому спільнику. 

І кіт їх повів. Чужими дворами, знайомими доріжками, іноді зупиняючись і шипінням даючи зрозуміти, що потрібно ховатися. Як не дивно, діти розуміли кота і слухалися його  беззаперечно. Навіть коли поруч почувся гуркіт машини на великій швидкості й Наталка радісно скрикнула:

- Тож дядя Валера, сусід. Давайте зупинимо його, Оксана Степанівна, може він нас завезе до мами?

Дівчинка мало не вискочила з укриття за парканом де вони сховалися, але чорний Миркун зразу ж вчепився в ногу Наталки й зашипів.

"Сиди тихо!" - говорили роздратовані очі тварини й дівчинка затихла.

- Сидіть тихо! - повторила наказ кота Степанівна й обережно визирнула на дорогу. 

Білий бусик на якому Валерка возив труби для своєї фірмочки по встановленню опалення мчав на великій швидкості. На лобовому склі був надпис "Діти!". Серце відьми шкрябнуло недобрим передчуттям. Таким як з Настькою, але в цьому випадку магія була безсила.

"Ох, Валєрка!" - тільки й подумала Оксана, відвертаючись і зразу ж уткнулася в чотири пари переляканих оченят. 

Геть тяжкі думки!Потім, все потім! Зараз тільки їх виживання має значення.  І відьма з дітьми пішла далі.

Видихнути Степанівні вдалося лишень тоді, як їх маленька компанія пірнула в глибину лісу, що починався за Ірпенем. Все, тепер відьма була впевнена, що вони доберуться до безпечного місця.

- Посидьте тут тихенько і нічого не бійтеся! - наказала малюкам спускаючи з рук Олега і підхопивши Миркуна під м'який животик - Я зараз повернуся! 

І глянувши на замурзану, змучену компанію, суворо  додала більше для підтримки репутації, ніж насправді гніваючись.

- Тільки рипніться мені, віддам Миркуну на вечерю!

То все були пусті балачки й діти про це вже знали. Важко вірити в погрози сусідки, коли про тебе піклуються кілька днів підряд, але відьма задоволено кивнула і поставила галочку в голові, що свої обов'язки всиляти страх в серця малечі вона виконала. 

А далі. ...

Відійшовши на кілька кроків і занурившись в хащі відьма забурмотіла заговір заклику. Хвилина, друга... Відгуку не було!

Відьма здивовано розплющила очі й знову забурмотіла знайомі слова, якими користувалася не раз...І знову нічого. 

- Трясця твоїй матері ! Якщо ти зараз не з'явишся...

- Чого ти розкричалася, скажена! - з боку зовсім несподівано почувся голос лісовика - Всю дичину мені розлякаєш!

Відьма зразу ж обернулася, щоб висловити претензії колишньому  кавалеру і тут за застигла на місці з відкритим ротом. 

- Дідько! Що ти на себе напялив?! - видала Степанівна після хвилинного шоку.

- От давай командира зараз згадувати не будемо! - зелене обличчя лісовика розплилося в усмішці й він розправивши плечі любовно погладив військову форму натівського зразка - Він зараза зайнятий. А тобі що повилазило? Не бачиш, що я   лісовій теробороні тепер? Так що кажи, що хотіла, поки я твої документи не попросив. Бо вештаєшся тут, може що винюхуєш, га?

Від таких заяв у Оксани навіть подих перехопило. 

- Що ти мелеш, погань зелена? На що натякаєш? Давно прокляття не ловив? Так я тобі зараз нагадаю як наше плем'я ставить мізки на місце.

- Та пожартував я, відьмочко, пожартував! - зразу ж знітився великий лісовий "воїн" даючи задню і міняючи тон на улесливий - Але й справді, кажи швидше що хотіла, бо в нас полювання в самому розпалі. Дідько.. Ой, тобто дядько твій сказав, що ворожий десант летить і ми для них сюрприз приготували. Бісенята заплутали так, що  висадять їх прямо на те місце, де браконьєри торік посадку вирубали. Ото буде сюрпризу тим мерзотам.

Очі лісовика загорілися недобрими вогниками й Степанівна з сумом подумала, що якби не Настькин виводок, то вона б, мабуть, теж зараз розважалася за рахунок окупантів, а так...

Залишилося тільки заздрити "подвигам" лісової нечисті й тягнути свій табор далі, в безпечне місце. 

- Відкрий прохід до безпечного місця - попросила Крама відьма - Мені й малечі.

Кивнула в сторону кущів, за якими тихенько сиділи діти. 

- Та ти що, Оксано! - лісовик враз став серйозним  - тебе  і цього пройдисвіта залюбки.

Кивнув Крам на кота, що тишком-нишком сидів на руках господині. 

- Але ж не людей! Ти ж знаєш правила. 

Знати то відьма знала, але що поробиш. Взявши на себе відповідальність за цей дитячий садок, Степанівна вже не могла його просто так покинути. Та й вона вже стільки наламала дров за ці дні, що...

Одними чарами більше, одними менше  - то ніякої ролі не грало. 

- Беру всю відповідальність на себе - рішуче заявила лісовику Оксана - І буду сама відповідати перед дядьком і перед шабашем. 

- Схаменися, відьмо - зелена шкіра Крама стала геть блідою і за кольором майже нагадувала людську - Ти хоч розумієш, що робиш?

Ще з дитинства Степанівна ненавиділа коли їй вказували на власні косяки й завжди бунтувала від таких от лекцій. От і зараз ефект був той самий. 

-Значить так, - в голосі відьми зазвучав метал - Або ти зараз проводиш мене з дітьми по коридору, або.... У вашій теробороні додасться ще чотири малолітніх бійці й замість полювання на русню, будете їм підтирати соплі всім нечистим взводом, починаючи з командира і закінчуючи тобою. Ти мене зрозумів?

Крам голосно ковтнув слину і лишень мовчки кивнув. Ірпінська відьма в гніві то страшне. Страшніше, мабуть, за всіх окупантів разом взятих.

Тому вже через кілька хвилин    задоволена відьма з хорошими новинами  вийшла до привалу, де залишила дітей.