Розділ 1 Непрохані гості

Степанівна спіткнулася об щось тверде і смачно вилаялася. Десь зверху добряче бахнуло і поруч почувся зляканий дитячий зойк, до якого приєднався шмиг, а потім ще один і ще один. 

- Ану цуць! - роздратовано шикнула в темноту господиня, нарешті намацавши свічку і сірники на третій поличці справа. 

Ні, звичайно світло можна було б не запалювати, жінка почувалася в темряві, як немовля в утробі матері, але ці перелякані горобці, що зараз сиділи притиснувшись в куточок її дорогоцінного підвалу точно будуть боятися, почнуть завивати.... А ось цього вже Оксана Степанівна стерпіти не зможе.

- Дідько! - вилаялася Оксана і швидко потушила єдине джерело світла. 

Рідного дядька згадувати не варто було, бо той міг і з'явитися на заклик "улюбленої" племінниці. Але інших слів у Степанівни забракло, коли вона зрозуміла, що так і не встигла вчора поприбирати все своє робоче причандалля. 

Ну, а що ви хотіли, відьма жила сама, дітей немала, гостей не запрошувала. Єдиний супутник Оксани, чорний кіт Миркун, абсолютно спокійно дивився на забавки господині своїми зеленими очима і лишень іноді вставляв свої іронічні коментарі під виглядом "мур-мур". 

І принесла ж нелегка цих росіян саме на наступний день після святкування малого відьомського шабашу. 

Зверху знову бахнуло і почулася автоматна черга. Діти тихенько завили, війна виявилася страшніше за гнів сусідки-відьми  і Степанівна знову пом'янувши хвостатих і рогатих родичів почала навпомацки збирати компромат. 

Добре, що пам'ять у неї була відмінна і вона швиденько змогла сховати все, що б видало в ній справжнісіньку, не казкову, відьму. 

Ні, сусіди, звичайно ж про щось здогадувалися і в чомусь її підозрювали, але щоб ось так відверто спалитися... Ні, на це Степанівна була не готова навіть на порозі вірної смерті. 

 Її ж засміють на першому ж шабаші, звинуватять в непрофесійності, почнуть глузувати. Оксана скривилася згадавши свою "найліпшу" подружку і головну суперницю Адамівну. Ось де був професіоналізм і ціла цистерна гадючої отрути під невинною подобою звичайнісінької пенсіонерки, такої собі бабусі - Божої кульбабки. 

Тамара Адамівна грала свою роль на відмінно, ходячи на лавки біля під'їзду як на роботу, підкормлюючи  бездомних тварин і милуючи наївних сусідів фотографіями внуків з далекої Америки. І жодному, жодному з цих простодушних телепнів не спадало на думку, що ніяких внуків не існує, бо руда безсоромниця Алка, єдина дочка Адамівни, ще й навіть і не думала знайти собі пристойного чорта і продовжити славний відьомський рід, бездумно гуляючи з усіма лісовиками та водяниками на право і наліво. А всі хвороби, невдачі та поломані меблі, що раз за разом з'являлися у нещасних сусідів Тамарки ті навіть і не думали приписувати  милій старенькій сусідці з третього поверху. 

Та й ді... дядько з нею, з тою Тамаркою. Напевно вже встигла десь сховатися в підвалі своєї київської багатоповерхівки. Нюх у відьом на небезпеку був як в гончака на зайця. 

Власне кажучи, Степанівна й сама відчула, що небезпека йде, але ж не думала що така. 

Вона вже  спускалася до погреба несучи в руках незадоволеного Миркуна, коли у дворі з'явилася перелякана сусідка Настька з усім своїм виводком в четверо галасливих ротів. 

- Оксана Степанівно, колони!!!! - заволала з порога сусідка, чим ще більше перелякала своїх і так вже наполоханих дітей. 

- Не верещи!  Й без тебе знаю, не глуха  - роздратовано відрізала відьма виглядаючи з погреба - Чого припленталася?

- Так.. Солдати ж, колони! Війна! - останнє жінка майже істерично викрикнула притискаючи до грудей наймолодшого  хлопчика Сергійка, якому недавно виповнилося три рочки.  

- Настя!- Степанівна тяжко зітхнула, а Миркун зашипів на сусідів відгукаючись на настрій господині - Вчити формувати свої думки логічно починають ще в садочку, школа має завершити цей процес, а в тебе ціле ПТУ за плечима, маєш кумекати...

Зловивши розгублений погляд багатодітної матері, Оксана сказала прямо:

- Скажи чого ти до мене прийшла й що хочеш?

Жінка зразу ж стрепенулася і до паніки в її голосі додалася надія та благання. 

- Степанівно, у вас такий великий погріб, буль ласочка пустіть нас на один день. Вітя має завтра повернутися з роботи і нас забере. А хочете і вас теж?

То був козир який Настя виклала в останню чергу сподіваючись вмовити вредну сусідку. Адже всі хочуть жити! І всім страшно!

Степанівна лишень подумки посміхнулася. Не те щоб її не можливо було вбити... Але донька місяця знала як відвести очі, як зачаклувати і як зникнути розчинившись в рідному лісі. Недарма ж вона обрала  Ірпінь для свого проживання. Місто-ліс, так подумки називала його Оксана. Тут тобі і рідна стихія, тут і друзі які можуть допомогти та й до Лисої гори  рукою сягнути.

Так чи інакше сама Степанівна не пропаде, а ось з Настькою і її спиногризами на шиї. ..

- Йшла б ти Настю, додому і там дочекалася свого Вітька. Може ж розуму стане не чухати потилицю  і приїхати за  вами зараз. 

- Степанівно, благаю - завила вже сама сусідка і почувши, що мати плаче, виття підхопили й діти - Хочете я на коліна стану?

Оксана вже збиралася гаркнути, щоб ансамбль позакривав рота і припинив концерт, як над їхніми головами почувся страшний гуркіт від якого серце тьохнуло навіть у самовпевненої відьми. 

Що вже казати за малечу і їхню істеричну матір, які не спали з четвертої години ранку? 

Перелякана сусідка рвонула до відкритого погреба Степанівни, а далі по сходах, що вели глибоко під землю. За неї побігли й діти , мало не знісши відьму з того місця де вона стояла.

- Трясця його матері! - вилаялася Оксана, приходячи до тями і починаючи потихеньку сатаніти - Ні ну ти бачив, бачив? Щоб тим росіянам впасти і встати тільки на Великий Суд.

Кіт, до якого зверталася відьма згідно муркнув і зразу ж почав вириватися з рук. 

- А ти куди зібрався? - з підозрою запитала Степанівна, почавши спускатися сходами до погреба.