2

Він повільно підвівся з ліжка.

Я відразу натягнула ковдру до підборіддя. Не те щоб тонкий шовк міг врятувати мене від чоловіка, який, судячи з інтер'єру, якщо і був маніяком, то точно ховав тіла десь у стінах. Але морально вона мене підтримувала.

Незнайомець навіть не спробував прикритися. На ньому були лише вільні чорні штани, і він поводився так, ніби щодня прокидається в ліжку з незнайомками. Чоловік схилив голову набік і подивився на мене з такою вивчайницькою цікавістю, наче я щойно вилупилася з яйця прямо посеред його спальні. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, безглуздому костюму з блискітками і зупинився на очах.

Темні зіниці чоловіка ледь помітно розширилися.

— Так-так, і хто у нас тут… — тихо промовив він. – Безстрашна…

Він зробив крок до мене. Я судомно посунулася до узголів'я, втискаючись спиною в різьблене дерево. З приводу безстрашної я б посперечалась… 

— Юна...

Ще крок. Я спробувала втиснутися в стіну. Якби раптом виявилося, що мій сплячий магічний ген включає опцію проходити крізь камінь, це був би найкращий день у моєму житті. Принаймні до моменту, поки я не застрягла б дупою десь між цією спальнею та сусідньою кімнатою.

— Відьма, — видихнув він майже мені в обличчя, спираючись рукою на матрац поруч зі мною.

Я витріщилася на нього.

— Де я, бляха?

— У моїй спальні.

— Ні, серйозно.

Я кілька секунд дивилася на нього, чекаючи, що він бодай трохи зміниться на обличчі. Що він дістане ніж, викличе поліцію або хоча б запитає, чи не збираюся я його пограбувати. Але його усмішка стала ще ширшою, а в очах спалахнув такий відвертий азарт, що мені стало по-справжньому страшно.

— Ти завжди така балакуча після пробудження? — оксамитовим голосом поцікавився він.

— А ти завжди підкрадаєшся до незнайомих жінок у власній спальні?

— Лише до тих, які з'являються в моєму ліжку з обручкою на пальці.

Я перевела погляд на його руку, потім на свою. Аргумент. 

— Ага. Ясно.

Він, здається, чекав на продовження. 

— Ну, — я різко відкинула ковдру і незграбно сповзла з протилежного краю ліжка. — Вітаю. Ти остаточно з'їхав з глузду. Бувай.

— Перепрошую? — він навіть брову підняв від такого нахабства.

— Не переймайся. Таке трапляється. У когось криза середнього віку, у когось — невиліковна самовпевненість. Тобі, схоже, дісталося все й одразу. Одужуй!

Я навіть подумки побажала йому знайти хорошого психотерапевта. Бажано такого, який працює з випадками, коли людина вважає, що може одружитися з кимось без її відома. 

Так і кинулася до масивних подвійних дверей, рвонула ручку і вилетіла в коридор, навіть не озираючись.

План був простий і надійний як швейцарський годинник: знайти вихід, викликати таксі, поїхати додому, залізти під ковдру і ніколи більше не торкатися чорних свічок.

Я мчала довгим, тьмяно освітленим коридором, стіни якого були завішані величезними портретами якихось похмурих аристократів. Пробігаючи повз один із них — чоловіка з густими бакенбардами і в жабо — я краєм ока помітила рух.

Він проводжав мене поглядом. Стоп, що? 

Я різко загальмувала, босі ноги проїхалися по блискучому паркету, і повернула голову до картини. Чоловік на портреті кліпнув і швидко відвів очі, дивлячись прямо перед собою з максимально незалежним виглядом.

— Ні. Ні, дякую, — вголос сказала я, задкуючи. — Я не підписувалася на інтерактивний музей.

— Нечемна дівчина, — ображено долинуло з намальованого полотна.

— А ви нечемний декор! — огризнулася я.

А потім зі стелі, прямо мені перед носом, спустився павук.

Він був розміром із вгодованого мопса. Чорний, волохатий, і всі його вісім очей дивилися на мене з відвертим гастрономічним інтересом. Павук ворухнув мандибулами і видав звук, схожий на клацання кастаньєт.

Арахнофобія вибила двері з ноги.

— МАТІНКО БОЖА! — верескнула я такою ультразвуковою сиреною, що в коридорі, здається, задрижали шибки.

Я пірнула під цим кошмаром і рвонула вперед так, ніби здавала крос на виживання. За спиною відразу почулося радісне тупотіння волохатих лапок — воно, бляха, побігло за мною!

Я не озиралася. У фільмах жахів люди озираються, спотикаються й помирають. Я дивилася тільки вперед, але коридор раптом вирішив перетворитися на смугу перешкод.

Із темних гобеленів обабіч раптом потягнулися сірі кістляві руки, намагаючись вхопити мене за волосся та поділ сукні.

— Відчепіться! — горланила я на бігу, відбиваючись від чиїхось холодних пальців, як від гілок у лісі. — Руками не чіпати, я заміжня!

З-під якоїсь антикварної тумби вискочило щось дрібне, ікласте і схоже на пуф, що відростив шерсть. Воно клацнуло пащею прямо біля моєї щиколотки. Я не стала розбиратися в його анатомії і просто піддала його ногою на повному ходу. Потвора ображено скавкнула й полетіла в стіну, а я помчала далі, не збавляючи темпу.

Попереду замаячили широкі мармурові сходи, але шлях мені перепинила зграя напівпрозорих жіночих силуетів у подертих сукнях.

— Свііііжааа душаааа... — потойбічно завила одна з примар, простягаючи до мене руки з довгими кігтями.

— Я протермінована й отруйна! — прокричала я, відчуваючи, як від безперервного вереску починає сідати голос.

Я спробувала оббігти їх, але привиди радісно закружляли навколо мене. Одна з них зі сміхом пролетіла прямо крізь мої груди. Відчуття було таке, ніби мені без попередження зробили крижану клізму. Я судомно хапнула ротом повітря, видала якийсь здавлений хрип замість мату, відмахнулася від примари, як від набридливої мухи, і стрімголов покотилася сходами вниз, дивом нічого собі не зламавши.

Я влетіла у величезну залу з колонами. Світло тут було яскравішим, і на секунду я відчула надію.

Дарма.

У залі було повно людей… чи то істот. І мій епічний виліт на арену — розпатлана, захекана, супроводжувана хрипким криком і тупотом павука-мопса — привернув увагу абсолютно всіх.