27. Танець з тінню

Капсула  за годину доставила їх до готелю.

Біля воріт  чекав  Мак Гретон, він сидів  на камені і стискав  кулаки.

За ворітьми на землі сиділа мама, а біля неї гралася Златка.

Як тільки створки капсули відчинилися до неї підбіг Мак, він допоміг підхопити платформу із сином.

Міла  відкрила  ворота і вони плавно рушили притримуючи платформу  з двох сторін, мама  притисла руки до грудей, в її очах застигли сльози.

– Ведемо платформу у медичну частину готелю, – командувала  Міла, йдучи попереду., – мамо не стій, нам потрібна твоя допомога.

Мама кивнула головою і пішла за ними.

В медичному блоку готелю було пусто, бо серед гостей не було хворих. Мак і Рома перемістили Каріуса на ліжко, і попросили дівчат, щоб їх залишили і вони привели до порядку безсвідомого мага.

Мама  вийшла в коридор і опустилася на землю, закриваючи обличчя долонями. Вона не хотіла показувати доньці, що їй боляче. Що вона досі кохає, і  це почуття нікуди не зникло за тридцять років.

Міла стояла біля дверей палати, дивлячись на Рому та Мака, які безпорадно відступали від ліжка. Прилади техномагії іскрили, показуючи критичний рівень розпаду енергетичних каналів Каріуса. Його тіло ставало прозорим, наче він перетворювався на сам Золотий Туман.

— Міло, я не можу... — прошепотів Рома, його пальці тремтіли на консолі. — Його магічне ядро не тримає імпульс. Він витікає крізь пальці!

Міла відчула, як холодний перстень на її пальці  завібрував, але не від її сили. Вона відчула інше джерело –  тепле, сонячне, що пахло травою після дощу та розквітлими півоніями. Це йшло від мами, яка все ще стояла в коридорі, затиснувши рота долонею.

– Мамо, –  покликала Міла, і її голос пролунав як наказ. – Годі ховатися.

Аніара здригнулася. Вона підняла очі на доньку, і в них Міла побачила не страх перед смертю Каріуса, а страх перед власною силою, яку вона придушувала тридцять років.

– Я... я не можу, Міло. Ти знаєш закони... лійнари не зцілюють. Це карається... – голос мами зривався.

– Закони написали ті, хто боявся такої, як ти! – Міла зробила крок до неї і силоміць затягнула маму в палату. – Подивися на нього! Він помирає, бо його "еларська" магія виявилася занадто крихкою. Тільки ти можеш зібрати його до купи. Твої квіти, мамо... ти ж не просто їх поливала. Ти вдихала в них життя. Вдихни його в тата!

Аніара зупинилася біля ліжка. Вона подивилася на бліде обличчя чоловіка, якого кохала все життя. Її пальці повільно розтиснулися.

І тоді це сталося.

Повітря в кімнаті раптом перестало пахнути озоном і металом. Воно наповнилося ароматом вологої землі та першого весняного цвіту. Аніара простягнула руки над тілом Каріуса, і з її долонь почало витікати не золоте світло еларів, а м’яке, смарагдово-зелене сяйво, пронизане срібними нитками.

Мак Гретон відсахнувся до стіни, його очі розширилися від шоку. –  Це... це неможливо. Це магія Праматері... первісна... – прошепотів він.

Зелене світло торкнулося ран від спор. Воно не просто "латало" їх –  воно проростало крізь них. Міла бачила, як темні плями на грудях батька зникають, замінюючись здоровою шкірою. Смарагдові нитки входили в його порожні канали, обплітаючи їх, наче міцні лози, створюючи новий каркас для його магії.

Аніара закрила очі. Її обличчя розгладилося, зникли зморшки втоми. Зараз вона була справжньою – велична, могутня, та, чия воля змушує зерно пробивати камінь.

– Дихай, Каріусе, – прошепотіла вона, і це був не просто звук, а команда самому життю. – Я не для того чекала тридцять років, щоб відпустити тебе зараз.

Каріус раптом глибоко вдихнув. Його грудна клітка високо піднялася, а серце на моніторах Роми видало чіткий, ритмічний удар. Зелене сяйво Аніари почало всмоктуватися в його тіло, заповнюючи порожнечу.

Коли все скінчилося, мама ледь втрималася на ногах. Міла підхопила її.

– Тепер ти бачиш? – тихо запитала Міла, дивлячись, як на щоки батька повертається рум'янець. – Ти ніколи не була "просто лійнаркою". Ти – та, хто дає життя.

Аніара подивилася на свої руки, які все ще ледь помітно світилися смарагдом. – Тепер вони прийдуть за мною, Міло, – сумно сказала вона. – Рада ніколи не пробачить лійнарці таку силу.

– Нехай спробують, – Міла міцніше стиснула  перстень на пальці. – Тепер ми знаємо нашу спільну силу. Керсар і цілителька... цей світ ще не знає, що на нього чекає.

– Тепер ти розумієш мене доню, я не могла тебе вбити. Навіть якби прийшлося померти самій – ти б жила  Міло, – мама опустилася на крісло біля ліжка  Каріуса, яке так завбачно підсунув Мак, – я не вбиваю, я зцілюю.

– Давайте залишемо Каріуса і Аніару, їм обидвом необхідний відпочинок, – сказав Мак, перетворюючи крісло на  якому сиділа Аніара в повітряне ліжко.

В коридорі медичного блоку зібралися вся родина ( бо  всі вони точно стали рідними за цей час ) – Віка, яка тримала  Златку на руках, тітка Юстина, Зорі і Вікор, Енірра все ще вся у засохлій крові на одязі. 

– Як він? – запитала тітка Юстина у Міли.

– Житиме, але мабуть прийдеться трохи повалятися  на лікарняному ліжку, – заспокоїла  Міла  рідню, – це  Мак, мій дід, – представила  вона старого Гретона усім, – я піду приведу себе  в порядок, а  ви нагодуйте діда. Рома , Енірро, я дякую вам за допомогу.

Рома обійняв свою куму, а  Енірра м'яко посміхалася опершись  на стіну, бо також втратила багато сили під час битви з монстрами.

Енірра відштовхнулася від стіни. Її погляд, зазвичай гострий і холодний, зараз був затуманений м'якістю. –  Я бачила багато битв, Керсар, – промовила вона, проходячи повз Мілу. – Але я ніколи не бачила, щоб магія квітів перемагала магію смерті. Твоя мати... вона небезпечніша за десяток порядників. Бережи її.

Міла залишилася в коридорі сама, коли родина повела Мака до ресторану, годувати діда  українським борщем з пампушками. Вона дивилася на свої руки – на перстень, що тепер сидів на пальці так природно, ніби був там завжди. Золоте світло всередині нього згасло, залишивши лише глибокий бурштиновий відблиск.