25. Перед битвою

– Я не знаю причину, по якій ти можеш перебувати у Вересі. – відпустив нарешті Каріус Мілу. 

– Зараз запитаю у Роми.

– Хто такий Рома? 

– Для цього світу він Жаго Пров, а для мене кум і хороший друг Рома Кармалюк. 

– Ти точно як бабуся Арія, в її житті завжди з'являлися потрібні їй маги, – згадував Каріус бабусю, а Міла посміхалася, бо для неї Арія ніяк не бабуся. 

Міла набрала Рому, засвітився екран, на якому вона побачила Рому і Юстину.

– Міло, щось сталося? Тебе не відпускають? – з тривогою в очах запитувала тітка.

– Аудієнцію скасовано, але в мене є питання до Роми, – відповіла Міла тітці, – яким чином я можу взяти участь в ярмарці завтра у Вересі.

Рома почухав потилицю, підніс очі до стелі, і запропонував:

–  Якщо станеш меценатом, покриєш частину витрат на проведення ярмарку.

– Яку суму необхідно сплатити, щоб я була запрошена на відкриття? – Міла вже розуміла процедуру участі, бо в Україні займалась схожим.

– Двадцять тисяч. І тоді – ти почесний гість на відкритті. 

– Скажіть Віці нехай перерахує кошти. Рома, я за тобою залечу. – Міла обдумувала свої подальші кроки, – Юстино, скажи Еніррі щоб також була готова полетіти з нами. 

– Добре, питань ставити не будемо, ти краще знаєш, що тобі робити. – відповіла тітка.

– Ром, як тільки кошти надійдуть, зроби мені запрошення. І тоді в мене буде підстава перебувати за межами готелю.

– Ок, вже роблю. – дав відповідь Рома. 

Міла відключила зв'язок, і нарешті сперлася на спинку дивану трохи розслабивши м'язи, які від ранку були в напруженому стані. 

Каріус ходив по кімнаті, мабуть в його голові не все складалося в єдине ціле. Він зупинявся, щоб глянути на Мілу, і знову починав кружляти кімнатою, закинувши руки за плечі. 

– То,що сталося поміж вас із Севером? – раптом запитав він.

– Нічого хорошого. Він просто кинув мене, – Міла заклала руки за голову, і продовжувала дивитися на стелю.

– Як кинув?

– Просто, написав смс і більше не  з'являвся в моєму життю. До зустрічі в Клері, у відділку Порядку. 

– Це не схоже на нього. Він серйозний чоловік. – Каріус присів поруч на дивані. 

– Ви також серйозний чоловік, але маму кинули на призволяще. 

Після цих слів Каріус перевів погляд  на Мілин живіт. 

– Я не вагітна, – відрізала Міла,  спостерігаючи за його поглядом. – і не була. Прошу більше не піднімати цю тему – нам більше ніколи не бути разом. 

– Вибач, я не хотів тебе образити. Полетіли додому – пообідаємо, потім залетимо до готелю, підберемо пасажирів і вирушимо до Вересу. Дорога туди займає більше шести годин. 

– Додому? – Міла піднесла брову. 

– Так, додому. 

Каріус мовчки встав і пішов до дверей,  а Міла за ним.

Капсула приземлилася на подвір'ї великого маєтку, який був неподалік палацу короля, бо було видно золоті шпилі, огорнуті туманом.

Міла оглядалася навколо – під хмарами золотого марева росли дерева і кущі, газон покривав майже всю територію, тільки вузенькі доріжки пересікали одна одну, малюючи гранітно-чорні візерунки серед зеленої трави. 

Будинок був двоповерховий, світло-сірого кольору, великі панорамні вікна з чорними варцабами, чорні ліхтарі ні стінах, з яких м'яко спадало золотисте сяйво. 

Чорні широкі двері з візерунками відчинилися і на порозі з'явився дворецький в чорному костюмі. 

– Вітаю вдома, Ваша Світлосте, – він схилив голову перед Каріусом. 

– Димер, це моя найбажаніша гостя Міланія Керсар, віднині це її дім, – Каріус промовляв кожне слово з такою гордістю, ніби до нього в маєток завітала королева. – всі її прохання – виконувати першочергово, всі її побажання – мають бути втілені. Зрозумів?

– Так, Ваша Світлосте. Панна Міланія Керсар – наша господиня. – Димер відповів, так ніби це звично. 

– Ти не зрозумів. Це моя кровинка, не дай Боже я побачу чи почую щось в її бік пощади не буде нікому. Так і передай усім. – Каріус взяв Мілу за руку і повів всередину будинку. 

Вони пройшли через хол висотою в два поверхи, Міла по дорозі розглядала напрочуд гармонійний інтер'єр. На білосніжних стінах висіли фотографії дикої природи в чорних рамах, попід стінами стояли чорні тумби на яких у великих вазах чорного кольору стояли свіжі квіти.

Чорні міжкімнатні двері і чорні сходи на другий поверх, чорно-біла підлога.

Каріус відкрив двері у таку ж розкішну вітальню, посеред якої стояв чорний стіл і стільці такого ж кольору. 

На столі вже було повно страв, аромат яких нагадав Мілі, що вона страшенно голодна. 

– Голодна? – мабуть він почув, як шлунок дав про себе знати. 

– Трохи є.

– Сідай,  буду тебе відгодовувати, ти страшенно худюща. 

Міла не чекала другого запрошення,  а просто сіла їсти. І лише потім згадала, що руки не помила. Але так і бути, подумала вона, запихуючи в рот кусок м'яса. Потім їла якусь запіканку, салати і запивала це смачним напоєм, мабуть компотом.

Каріус спостерігав, а серце співало від щастя. Він намагався зрозуміти як це бути батьком. Та зараз за цим столом, він був найщасливіший в світі. І він готовий віддати за цю малечу все, і своє життя в тому числі. 

– Коли закінчиться ця вся комедія з твоїм арештом, я хочу, щоб ви з мамою переїхали жити в цей будинок,  – почав складати плани він.

– Ваша Світлосте, може й арешт скасують, але є закон про касти. І тільки в готелі ми з мамою в безпеці.