13. Ліцензія

***

Вечір у Клері опустився раптово, пофарбувавши небо в колір густого індиго. Віка та Зорі вже пішли, і офіс занурився в ту особливу тишу, яка буває лише в місцях, де щойно вирували великі плани. Охоронці Мака залишилися зовні, їхні силуети ледь виднілися біля входу, наче нерухомі статуї.

Міла не вмикала світло. Вона сиділа біля панорамного вікна, і лише золотисте сяйво її печатки слабко підсвічувало кабінет. Раптом повітря в кімнаті змінилося. Воно стало важчим, солодшим, із ледь вловимим ароматом озону та гірського інею — точно так, як на хуторі баби Ганни.

Вона відчула це всією шкірою: погляд. Невидимий, але такий відчутний, ніби хтось торкнувся її плеча невидимими пальцями.

– Я знаю, що ти тут, – тихо промовила Міла, не обертаючись. Її голос здригнувся, але вона миттєво взяла себе в руки. 

Тиша у відповідь не була пустою. Вона була наповненою, живою. Міла відчула, як за її спиною повітря завібрувало, і тіні на стіні почали повільно рухатися, сплітаючись у високий чоловічий силует, який був прозорішим за дим.

– Хто ти? – вона нарешті обернулася, дивлячись у порожнечу, де відчувала найбільше тепла. – Чому ти допомагаєш мені? Чому не даєш Канцелярії мене знищити?

Тінь не відповіла словами. Натомість по шибці вікна пройшла легка паморозь, малюючи візерунки, що нагадували кристали Гірського Кришталю. Міла зробила крок вперед, простягнувши руку. Вона не бачила його обличчя, але відчувала безмежний смуток, який ішов від цієї присутності.

– Ти і є Золотий Туман? – прошепотіла вона. – Чи ти той, кого він тримає в полоні? 

Раптом вона відчула холодний, але неймовірно ніжний дотик до своєї щоки. Це тривало лише мить, але в голові пролунав голос — не звук, а радше відлуння думки, глибоке і спрагле:

“Ти — не іграшка... Ти — надія. Моя маленька лійнарко.”

Міла затамувала подих. Дотик зник, а разом із ним і відчуття присутності. Кабінет знову став звичайним офісом із офісними меблями та запахом кави. Тільки на панорамному склі залишився невеликий прозорий слід, схожий на відбиток долоні, який повільно танув під останніми променями вуличних ліхтарів.

Вона знову залишилася одна, але тепер знала точно: її особиста охорона – це не тільки срібні Хаммери на вулиці. Це сила, яка старіша за саму Канцелярію, і ця сила чомусь вибрала її не просто як власницю готелю, а як когось набагато дорожчого.

***

Наступні дні Міла присвятила відбору кандидатів на викладачів до її академії. 

І найголовніше, вона присвятила свій час самій академії. Бо для того, щоб її відкрити, Мілі прийдеться пооббивати пороги Канцелярії не один раз. 

Для відкриття академії їй потрібно отримати дозвіл від Еліуса Гретона.

А це означало особисту зустріч з потенційним батьком.

Або простими словами – повний триндець. 

Міла вирішила зібрати повний пакет необхідних документів для відкриття академії, а без допомоги Вікора вона  це зробити не може. Тому  Вікор зараз сидів навпроти Міли за столом  і вивчав разом з нею перелік документів необхідних для відкриття освітнього закладу. 

– Отже, нам для початку необхідний мінімум викладачів, їх має бути шестеро, – читав і відразу давав тему для роздумів Вікор. – одне добре, що для  учбових закладів лійнарів відсутні вимоги з кваліфікації викладачів, нам підійдуть і без  викладацького досвіду.

Міла  помахала головою, усвідомлюючи яке провалля між освітою для еларів і лійнарів. А Вікор продовжував:

– Максимальна кількість студентів – пятьдесят. Предмети, які забороняються до викладання : політологія, філософія. Обмеження по дипломах для абітурієнтів – не вище  бакалавра. 

– Чому я готова  йти на барикади після почутого? Віко, що ти думаєш після почутого? – Міла не стерпіла  навіть половини вимог для навчального закладу лійнарів.

– Я  в легкому шоці, хто придумав  ці обмеження? – Віка стисла свої маленькі кулачки, – як звати цього козла?

– Іверій, покійний король Золотого Туману, – Вікор  відповів так ніби в цих заборонах не було нічого дивного.

– Так, він покійний. Чому живий король не може скасувати цю маячню? – Віка  засипала Вікора  логічними питаннями.

– Бо  в нового короля ще немає повної влади, щоб скасувати або змінити закони попередника, тобто батька, – дав відповідь Вікор.

– А коли та влада в нього появиться? – втрутилася міла в їхню перепалку.

– Коли одружиться. – знову відповів  Вікор.

– То якого дідька  він ще не оженився. В чому проблема?– Віка знову посипала  претензії Вікору, наче це він король.

– Має  знайти свою істинну пару. Від  неї залежить якою силою наділить його Золотий Туман.

– Здуріти можна з вашими заморочками. Зробив би відбір наречених, скільки дівчат молодих і неодружених, – Віка вже складала план королю для  відбору наречених.

– Не можна. Він має знайти її сам. Якщо не знайде за двадцять років – одружится  на тій яку йому обере Храмовник.
 

– І дай я вгадаю – він не може одружитися на  лійнарці – висунула своє припущення Міла.

– Так. Це була воля Іларія, після смерті Сирени. Заборонив  одружуватися усій касті на лійнарах під страхом смерті.

– Чому? – Міла дуже хотіла  почути відповідь, бо ж бачила якою була  Сирена, і що про неї ходить скільки легенд.

– Бо елар не збільшує свою магічну силу, а ділиться зі своєю половинкою. Простими словами – елари втрачають свої сили від  поєднання з лійнарами. 

Ці слова Вікора пролунали в кабінеті, як вирок. Міла мимоволі торкнулася своєї печатки на зап’ясті. “Ділиться силою... втрачає магію…” — тепер пазл у її голові почав складатись у дуже похмуру картину.

– Тож Іларій просто злякався, – тихо підсумувала Міла. – Він злякався, що елари стануть “звичайними”, якщо кохатимуть тих, кого хочуть. Він перетворив цілу касту на заручників чистої крові.

Вікор лише зітхнув, закриваючи папку з вимогами. –Це політика, Міло. Але повернімося до наших баранів. Тобі все одно доведеться йти до Еліуса Гретона. Він очолює освітній комітет Канцелярії. Без його підпису твоя академія — це просто дорогий гурток за інтересами, який розженуть за 24 години.