12. Ворог корони

Золотий Туман зупинив їх рух, перед  ними стався обвал. Хаммери звернули у лісову гущу і поїхали грунтовою дорогою. 

Їхали лісовою дорогою  більше години, Міла думала, що вони заблукали. Але коли виїхали біля будинків, вона зітхнула з полегшенням.

Це був скоріш за все  якийсь гірський хутір. На пагорбі стояло три кам'яних будинки, біля яких паслися вівці.

Охоронці вийшли зі своїх Хаммерів, щоб перевірити територію. Обійшли навколо будинків, потім підійшли до Сьюзі.

– Все спокійно, це звичайне поселення лійнарів. Будинки для відпочинку. – повідомив охоронець, – я зараз  піду запитаю у господарів чи  вільний будинок.

Міла спостерігала крізь лобове скло Сьюзі, як охоронець прямує до найбільшого з трьох будинків. Тут, на хуторі, повітря було іншим – густим від запаху хвої, вологої вовни та диму з печей. Золотий Туман, що зупинив їх обвалом на основній дорозі, тепер здавався не ворогом, а дбайливим провідником, який сховав їх у цьому забутому часом місці.

Вона бачила, як на поріг вийшов кремезний чоловік у важкому вовняному кептарі. Охоронець щось тихо пояснював йому, показуючи на срібні “Хаммери”, але господар дивився лише на синю “Сьюзі”. Потім він кивнув і вказав рукою на найменший будинок, що стояв трохи осторонь, на самому краї пагорба.

За кілька хвилин охоронець повернувся. Його обличчя виглядало трохи розгубленим.

– Панно Керсар, господар каже, що гості – це благословення. Будинок вільний. Але... він відмовився брати гроші від еларів. Сказав, що прийме оплату тільки від власниці синьої автівки, і то – не золотом, а “чесною історією”.

Міла ледь посміхнулася. Це було так по-лійнарськи. Вона вийшла з машини, відчуваючи, як ноги трохи затерпли від довгої дороги. Холодний гірський вітер миттєво протверезив її думки, розганяючи залишки болю після зустрічі на перевалі.

Будинок всередині виявився напрочуд затишним. Масивні балки під стелею, камін, викладений з річкового каменю, і вовняні ковдри на лавах. Господар приніс кошик свіжого хліба та глечик трав’яного чаю.

– Відпочивайте, дитино, –мовив він, затримуючи погляд на її втомленому обличчі. – У горах кажуть: якщо Туман перекрив стару дорогу, значить, він хоче, щоб ти подивилася на світ іншими очима.

Коли охоронці розійшлися по своїх постах навколо хутора, Міла сіла біля каміна. Вона розгорнула екран телефону, щоб перевірити пошту, але магічне поле хутора було настільки потужним, що зв'язок працював ледь-ледь. Зрештою, їй потрібен спокій. Бо кожен день схожи й на смертельні перегони. Вона написала Віці, що затримується на один день, і про поганий зв'язок  в горах, щоб та не переживала.

Міла підвелася і відчинила важкі дерев’яні двері. На порозі стояла маленька жінка, закутана у безліч хусток. Від неї пахло сушеним чебрецем, дикою м’ятою і чимось солодким, схожим на мед гірських квітів. В руках вона тримала невеликий кошик, накритий домотканим рушником.

– Тіло елари охороняють добре, а от душу – нікому, – замість привітання мовила стара, проходячи всередину так впевнено, ніби це був її власний дім. – Сідай до вогню, Міланіє. Чай сам себе не вип’є.

Міла здивовано завмерла. Звідки ця жінка знає її ім'я? Але спрочатися не стала – від гості йшло таке відчутне тепло, що опір здавався недоречним.

Стара розставила на столі глиняні горнятка і почала чаклувати над чаєм. Її пальці, вузлуваті, як коріння старого дерева, рухалися швидко й вправно.

– Мене кличуть баба Ганна, – мовила вона, подаючи Мілі гарячий напій. – Я бачила, як ти заїжджала. Твоя синя пташка Сьюзі дуже яскрава для нашого сірого лісу. Але Туман не просто так привів тебе сюди. Він привів тебе в “Колиску Сирени”.

– У колиску? – Міла зробила ковток, і дивне заспокоєння почало розливатися її жилами.

– Так, – Ганна примружила очі, дивлячись на полум’я. – Чотриста років тому, коли королева Сирена Геррін ще не була королевою, а була лише переляканою дівчиною, яку переслідувала Канцелярія, вона ховалася саме в цьому будинку. Елари думають, що вона народилася у золотих палатах, але ні. Вона була лійнаркою. Такою ж, як ми з тобою.

Міла мало не поперхнулася чаєм. 

– Сирена була лійнаркою? Але ж вона правила всім Золотим Туманом!

– Вона була першою, в чиїй крові Туман прокинувся як сила, а не як прокляття, – баба Ганна нахилилася ближче, і її очі блиснули відблиском вогню. –  Вона знайшла тут, під цією стріхою, Книгу Віддзеркалень. Сирена зрозуміла, що елари не створювали наш світ – вони просто захопили його, коли ми забули, хто ми є. Вона перетворила цей хутір на своє перше сховище. І те, що ти сьогодні тут – це не збіг. Готель “Гірський Кришталь”– це її серце, а цей будинок – її пам'ять.

Стара дістала з кошика невеликий пакунок, перев’язаний золотистою ниткою.

– Це для тебе. Сховай під подушку. Сирена казала: “Коли ворог за спиною, дивись у коріння”.

– І що далі? – запитала Міла, дивлячись  в очі старенькій.

– Сирена тобі розкаже сама. Ти прийшла в цей світ продовжити  її справу, вона  не залишить тебе одну.

– Як мертва  королева може мені допомогти? 

– Тіло  помирає, а душа і пам'ять живуть вічно. Скоро ти все зрозумієш. Той, що в тумані вірить в тебе, без тебе не буде майбутнього для нього, і для нас  усіх.

Стара  розказувала якусь маячню, але  може на старості  всяке  ввижається – вирішила  Міла, і більше нічого не розпитувала. Взяла лляний мішечок з травами і  поставала його під подушку, як казала їй баба Ганна. Нехай, може присниться гарний сон, а не та маячня, що сниться майже щоночі.

Цієї ночі їй не снилися чорні автівки чи Канцелярія. Вона опинилася посеред безкрайнього поля, вкритого квітами, що світилися зсередини. Над полем не було неба – лише нескінченний Золотий Туман, який лагідно пульсував у такт її серцю.

Навпроти неї стояла жінка з портрета. Сирена Геррін. Вона виглядала так само, як у “Гірському Кришталі”, але тепер її очі не були статичними – у них відбивався цілий всесвіт.