11. Перевал Талінка

Дорога вела  все вище  і вище в гори, і нарешті  коли туман залишився  внизу, Міла побачила  обриси готелю, що виднілися  над верхівками  смерек.

Це був не просто готель. «Гірський кришталь» виправдовував свою назву на всі сто відсотків. Будівля, зведена з прозорого каменю та темного гірського базальту, виблискувала в променях ранкового сонця, немов гігантська друза справжнього кришталю, що виросла прямо зі скелі.

Срібні «Хаммери» супроводу синхронно сповільнили хід, пропускаючи синю Сьюзі вперед. Міла відчула, як її серце завмерло. Чим ближче вони під'їжджали, тим чіткіше вона бачила архітектурне диво: каскади терас, що нависали над прірвою, панорамні вікна, в яких відбивалося небо, і шпилі, що, здавалося, протикали хмари.

– Сьюзі, ми на місці, – тихо промовила Міла, міцніше стискаючи кермо.

Раптом важкі ковані ворота, прикрашені хитромудрим візерунком із крижаних квітів, почали повільно відчинятися. Але не було чути ні скрипу металу, ні гуркоту механізмів – лише тонкий кришталевий дзвін, що рознісся луною по горах.

Один із охоронців у передньому «Хаммері» висунувся у вікно і подав сигнал рукою: шлях чистий. Міла повільно заїхала на підвір’я, вистелене білим мармуром. Коли вона заглушила двигун і вийшла з авто, її зустрів абсолютний, звенячий спокій гір.

Охоронці  вийшли вперед до дверей готелю. Вони спробували відчинити двері, але ті не піддавалися. Тоді Міла  пройшла  повз охоронців і торкнулася  своєю печаткаю  на руці до дверей і вони відчинилися.

Готель був порожнім, жодної живої душі не вийшло навпроти. Охоронці оглядали приміщення, та  все було пустинним. Міла пройшла  у світлий вестибюль, панорамні вікна відкривалася на  Сяючі гори, вона оглядалася навколо, на стіні  висів  портрет  дуже красивої  дівчини з блакитними очима і світлим волоссям, вона була в сукні  зоряного неба, в руках  букет  з гірських квітів. 

Міла затамувала подих, від портрету йшла така сила, немов  він живий.

– Сирена Геррін, – промовив  один  охоронців, в його погляді  читалася повага і любов.

– Хто вона? – запитала тихо Міла.

– Сирена Геррін – покійна королева Золотого Туману, вона символ справедливості і вірності. Найулюбленіша королева, хоч  і правила дуже мало, – охоронець говорив з такою повагою, що у Міли став  ком  в горлі.

– Як покійна? – Міла  ніяк не могла второпати, як це покійна? А хто ж тоді надіслав листа?

Це запитання повисло в морозному гірському повітрі, наче невидима крижана голка. Міла відчула, як холод від мармурової підлоги проникає крізь підошви черевиків. Вона знову подивилася на лист у своєму телефоні – магічний герб Сирени все ще мерехтів живим, теплим світлом.

– Покійна? – перепитала Міла, і її голос відлунив від високої кришталевої стелі. – Але лист... він прийшов тиждень назад. Магічний підпис був активним. Я сама бачила, як він розгортався.

Охоронець, кремезний чоловік із синім вовком на шевроні, похитав головою, не зводячи очей з портрета.

– Королева Сирена загинула  триста сорок років тому. Кажуть, вона віддала своє світло, щоб Туман не поглинув гори остаточно. Відтоді «Гірський Кришталь» зачинений. Канцелярія намагалася конфіскувати його сотні разів, але жоден елар не зміг навіть торкнутися цих дверей. Магія королеви спалює кожного, хто приходить сюди з лихими намірами.

Міла знову підійшла до портрета. Дівчина на полотні посміхалася – не зверхньо, як елари в Клері, а з тією самою глибокою добротою, яку Міла бачила в очах Мака. Раптом золота печатка на зап’ясті Міли почала пульсувати. Вона не пекла, а ніби кликала.

– Дивіться! – вигукнув другий охоронець, вказуючи на підлогу.

Від того місця, де стояла Міла, по білому мармуру почали розбігатися золоті нитки світла. Вони тягнулися до стін, запалюючи стародавні світильники, які не горіли десятиліттями. Готель ніби робив глибокий вдих, прокидаючись від довгого сну.

– Готель впізнав вас, панно Керсар, – прошепотів охоронець, відступаючи на крок. – Лист не міг прийти від живої людини... але він прийшов від господині цього місця. Можливо, вона чекала саме на вас, щоб передати ключі.

Раптом у вестибюлі почувся тихий звук – немов хтось перегортав сторінку великої книги. На масивній рецепції з білого каменю, де ще хвилину тому був лише пил віків, тепер лежав старовинний журнал реєстрації. Він був розгорнутий на чистій сторінці, а поруч лежало перо, зроблене з прозорого кришталю.

Міла повільно підійшла до стійки. На першому рядку вже був напис, зроблений каліграфічним почерком, який вона бачила в листі:

«Ласкаво просимо додому, Міланіє. Ті, хто шукає волі, знайдуть тут прихисток. Почни запис своєї історії...»

Міла зрозуміла: Сирена Геррін могла бути покійною для всього світу, але в цих стінах її воля залишалася живою. І саме Мілі тепер належало стати її голосом.

Вона не вірила  всьому, що бачила. Сіла у крісло, щоб осмислити те щойно трапилося. Сирена Геррін віддала їй свій готель, вона  крізь віки вірить в неї. Хоча  вона сама в  собі сумнівається, а, та що померла кілька віків назад – вірить.

Міла, зібравшись із думками, встала і рушила оглянути готель. 

На першому поверсі розміщені два ресторани, дві конференц-зали, адміністративні кабінети. За ресторанами – велика кухня, з якої вихід у службові приміщення. З адміністративних приміщень є вихід на терасу з якої відкривається вигляд на гори, вона посміхнулася своїм думкам, їй подобається бути тут. 

На поверсі вище розміщені СПА-зона з басейнами і саунами. Спортзали для дорослих і дітей. Дитячі кімнати, медичний центр. 

Міла вперше бачила таку розкіш, а ще не була в номерах для гостей. Розум не міг пояснити як так вийшло, що цей готель тепер належить їй.

Міла піднімалася все вище, і кожен поверх відкривав нові грані цієї кришталевої фортеці. На третьому та четвертому поверхах розташувалися житлові номери. Коли вона торкнулася ручки перших дверей, ті безшумно відчинилися, запрошуючи всередину.