8. Чужі назавжди

Вихідний день неділя для міста Клер став найцікавішим за весь час існування.

Коли Міла з Вікою приїхали до кав'ярні, то побачили живу чергу  як колись в  Макдональдз в Києві.

Це було неймовірне видовище. Вервечка лійнарів розтягнулася від самих дверей кав’ярні, огинала кут нової будівлі «MilaVika» і губилася десь за монументальними Трьома Стовпами.

Клер, який зазвичай у неділю нагадував сонне царство, де елари відпочивали за високими парканами, а лійнари сиділи по домівках, раптом вибухнув гомоном. Люди стояли групами: молодь у навушниках, старші пари в найкращому вихідному одязі, навіть сім’ї з дітьми. Усі вони тримали в руках смартфони чи планшети, на екранах яких світилася та сама реклама, яку вночі запустила Віка.

–  Міло, глянь... – прошепотіла Віка, припаркувавши Сьюзі неподалік. – Це ж справжній аншлаг. Я думала, прийде десяток сміливців, а тут... тут половина міста!

Міла вийшла з машини, відчуваючи, як по спині пробіг табунець мурашок. Золоті пасма в її волоссі сьогодні сяяли особливо яскраво на ранковому сонці, яке ледь пробивалося крізь легкий золотистий туман.

Коли дівчата підійшли до входу, натовп миттєво затих. Сотні очей дивилися на них із надією та острахом. Міла помітила, що багато хто поглядав на дахи сусідніх будівель, де завмерли дрони Порядку. Каріус не збирався здаватися — він виставив спостережні пости, але магічний закон, скріплений печаткою KERSAR, не давав йому права втрутитися.

– Доброго ранку, Клер! – дзвінко вигукнула Віка, поправляючи окуляри, що постійно сповзали від хвилювання. – Хто готовий до найкращої кави в цьому світі і... до повної відсутності еларів у радіусі ста метрів?

Натовп вибухнув оплесками та схвальними вигуками. Такого зухвальства Клер не чув ніколи.

Міла приклала долоню до сенсора на скляних дверях. Золоте сяйво пробігло по периметру, і двері плавно роз'їхалися. Зсередини війнуло ароматом свіжої випічки та тією самою «глибокою» кавою, яку Зоріна почала готувати ще вдосвіта.

На екранах транслювалися краєвиди Землі – квітучі каштани Києва, Карпатські гори, вечірній Львів. Для лійнарів, які ніколи не бачили світу без сизого туману, це було схоже на казку.

 Просто перед входом утворилася невидима магічна межа. Кілька еларів-шпигунів у цивільному намагалися «випадково» зайти всередину, але їх просто м’яко, але невблаганно відштовхувало назад, викликаючи сміх у черги.

Це був неймовірний день, який увійде не тільки в історію маленького містечка Клер, а всього Золотого Туману, бо у всіх соціальних мережах понеслися сотні фотографій і відео із затишної  кав'ярні на краю світу.

Їх пробували блокувати, та  це вже було не зупинити. Хіба що закрити всі соціальні мережі, що неможливо  зробити.

Міла  виграла свою першу битву. Її ідея виявилася доленосною, вона знайшла нішу, яку досі ніхто не використовував. Але вона розуміла, що це принесе не тільки прибутки, але й великі проблеми у вигляді всіх еларів, бо вони ще не знають, що їх всім буде відмовлено у співпраці.

І вже з понеділка  в  офіс  MilaVica почали помалу підходити перші потенційні  клієнти, яким було цікаво почути, що ж такого пропонує їм Міла і що їм дасть угода з нею.

Загалом за перший тиждень  Міла  уклала ще  одинадцять угод. Серед яких  було дві угоди з ресторанами, дві угоди із салонами краси, чотири угоди з продуктовими магазинами, одна  із автосервісом. І ще одна з перевізником, який збирався доставляти до Клеру всіх охочих лійнарів насолодитися відпочинком. Та з готелем, який відкрив свої двері для  туристів вихідного дня.

Каріус більше не з'являвся, але Міла розуміла, що це затишшя перед бурею.

Через тиждень до її офісу завітала  поважна паня, від якої за три кілометри несло великими грошима і владою.

– Міло, там до тебе Елізія Дорин, еларка, – увійшовши до кабінету  сказала  Віка, – що їй сказати?

Міла  вдихнула  повітря у груди на мить затамувавши  подих, а тоді помаленько видихнула  та відповіда  Віці:

– Нехай заходить.

Елізія Дорин не просто зайшла – вона ”впливла” в кабінет, немов дорога яхта в тиху гавань. На ній був костюм кольору нічного неба, що переливався сріблястими нитками справжньої зоряної магії, а на шиї сяяв кулон у вигляді краплі Ранкового Туману. Кожен її рух був вивірений століттями виховання в елітних пансіонах еларів.

Вона зупинилася посеред кабінету, злегка піднявши підборіддя, і обвела поглядом сучасний інтер'єр. Її ніздрі ледь помітно здригнулися – вона відчула запах «чужої» магії та свіжої кави.

– Міланія Керсар, – вимовила вона, і її голос прозвучав як звук дорогого кришталю. – Ви виявилися спритнішою, ніж припускав Каріус. Створити такий резонанс за сім днів... це заслуговує на увагу.

Елізія сіла в крісло навпроти Міли, не чекаючи запрошення. Вона поклала на стіл тонку папку з гербом роду Дорин – однієї з найбагатших родин Золотого Туману, що володіла магічними шахтами.

– Я не буду витрачати ваш час на люб’язності, – Елізія злегка нахилилася вперед. – Мій рід володіє мережею термальних джерел "Золота чаша". Наші прибутки впали на двадцять відсотків за цей тиждень, бо лійнари, замість того щоб працювати на моїх об'єктах у вихідні, стоять у черзі до вашої кав'ярні або планують поїздки до ваших нових партнерів.

Вона розкрила папку.

 –  Я хочу укласти з агенцією "MilaVika" ексклюзивну угоду. Я готова платити вам десять відсотків від обороту – це вдвічі більше, ніж ваш податок Канцелярії. Натомість ви анулюєте заборону на вхід еларів до ваших об'єктів і... зробите так, щоб мої джерела стали частиною вашої туристичної мережі.

Міла глянула на папку, де були прописані суми з такою кількістю нулів, що у Віки, яка зазирнула через плече, мабуть, на мить зупинилося б серце. Це був шанс стати найбагатшою жінкою в Клері за один підпис.