5. Перша угода

Дівчата  оглянули будинок. Він складався з двох спалень на другому поверсі, також на другому поверсі  була велика ванна кімната  і гардеробна, що їм дуже сподобалося. На першому поверсі був невеликий кабінет, кухня-вітальня, підсобне приміщення, та ще одна ванна кімната.

Міла  і Віка розклали речі в гардеробній, скупалися з дороги і вирішили пройтися містом, щоб хоч десь повечеряти або хоч якихось продуктів купити.

Їм було реально страшно, бо вони були не тільки в чужому місті, а в чужому їм світі. Не знали чого чекати від жителів, чи не будуть вони налаштовані проти нових мешканок. Але й сидіти в чотирьох стінах не збиралися.

А ще їм прийдеться звикнути, що завжди на вулиці туман. І перед ними тільки силуети будівель і перехожих.

Йшли помалу, розглядали вивіски і вітрини. В основному це були невеликі крамниці  з різним крамом. Нарешті вони побачили яскраве світло у вікнах,  це був або ресторан, або кафешка.

Увійшли всередину, і нарешті  відчули у повітрі аромат кави.

– Невже? – Віка вдихала аромат кави, так ніби це щось неймовірне.

– Доброго вечора, – почули голос з-за прилавка дівчата.

Оглянулись  і побачили симпатичну білявку, одягнену в світлу сорочку. Вона посміхалася до них, і її посмішка була щирою.

– Доброго вечора, – відповіла Міла, і відразу запитала,– у вас є кава?

– Так, це ж кав'ярня.

– Яке щастя, цілий день хочу кави. А мені якусь фігню підсовують, бо кава це напій для, – але Віка швидко стрепенулася і перестала  транслювати свої думки вголос, – вибачте мені, зробіть будь-ласка дві кави.

– Нічого страшного, присідайте. Яку вам  каву? – продовжувала продавчиня.

– А яка є?

– Є звичайна чорна, є з молоком, є з різними сиропами. Багато всього є. Ви якій надаєте перевагу?

– Ми любимо капучіно на безлактозному. Є у вас таке?

– Так, є. Вам які порції зробити?

– Найбільші, і якщо у вас є круасани з мигдалем, то ми також би їх з'їли, – сказала Віка присідаючи за столик біля вікна, хоча там  все рівно не було нічого видно через густий туман.

Міла розглядала затишну кав'ярню, все так ніби вона  вдома, і зараз сидить на Подолі з Вікою, як завжди. Тільки тут більш тьмяно, і не так яскраво якби їй хотілося. А ще немає музики, а це вже дивно.

Дівчина принесла капучіно у великих прозорих склянках та круасани на білій тарілці.

– Смачного, – сказала вона  і повернулася за барну стійку.

Дівчата  обережно пригубили склянки з ароматним напоєм, ніби боялися, що там буде не кава. Але після першого ковтку сумніви розвіялися. Вони з полегшенням видихнули і почали насолоджуватися напоєм.

– А ви у нас проїздом? – запитала дівчина з-за барної стійки.

– Ми повернулися сюди після навчання. У мене тут будинок є, – відповіла спокійно Міла.

– Це часом  не будинок  Юсті? – запитала дівчина.

– Так, я успадкувала  цей будинок. І тепер житиму у Клері, разом із Вікою. Ми обидві сироти, це наше єдине пристанище.  

– Я співчуваю, це мабуть нелегко бути самим  у цьому світі.

– Так, в “цьому світі”, дуже нелегко бути. А ще й до того ми не знаємо  ні законів, ні правил цього світу, – продовжувала  Міла.

– Як не знаєте? А ви де вчилися? – здивувалася дівчина.

– В іншому  світі, далеко звідси.

– Ой це так цікаво, можна з вами  познайомитися? – у дівчини від цікавості заблистіли очі.

– Так, присідай до нас, познайомимося ближче, – запропонувала  Віка.

Дівчина  принесла  ще  солодощів  і лимонаду, та присіла біля Віки.

– Я Зоріна, – назвала своє імʼя дівчина.

– Я Міланія, можна просто Міла. А це  Віторія, але можна просто Віка. І ми раді знайомству Зоріна.

– Тоді кличте мене просто Зорі, мене так друзі і рідні кличуть.

Дівчата розговорилися про Україну. Міла  і Віка переповідали Зорі де вони навчалися, де жили і чим займалися. А також про війну довжиною в чотири роки і блекаут, який вбив більше малого бізнесу чим  війна.

В кав'ярню увійшов молодий хлопець, він був чимось схожий на Зорі, таке ж світле волосся і зелені очі, з золотистими проблисками. Він здивовано підніс брову і направився до дівчат.

– Добрий  вечір, Зорі тебе можна на хвильку? – запитав ввічливо юнак.

– Вік, присядь біля нас. Я хочу тебе познайомити з цими дівчатами, тобі сподобається. – запропонувала  Зорі  цьому юнаку.

Хлопець присів біля Міли, і його очі прикіпіли до Віки, він навіть почервонів трохи.

– Це Вікор, мій брат.  Але всі його кличуть Віком. Віку, а це мої нові подруги, і наші сусідки – Міла  – І вона вказала  помахом голови на Мілу, а тоді повернулася до Віки – а це  Віка.

Хлопець зніяковів зовсім, було видно, що він рідко знайомиться з дівчатами. Нарешті пересиливши себе, він відповів:

– Мені дуже приємно, а звідки ви до нас завітали?

– З України, – відповіла  Віка, яка також розглядала із цікавістю Вікора.

– Звідки? Я ніколи не чув  такої назви. Де це місце? В якому магістраті?

– Воно  в іншому  світі, – спокійно відповіла Зорі, і тоді додала, – я ж казала тобі сподобається.

– А можете  розповісти детально, я цікавлюся іншими світами, – у Вікора загорілися очі, він  ніби прокинувся від  зимової сплячки.

Вони говорили більше півгодини, поки їх не зупинила Зорі.

– Все пора закруглятися, я маю закривати кавʼярню через десять хвилин.