2. Він написав СМС

– А бабусі мене чекають? – перше, що спитала  Златка, коли залізла на заднє сидіння Сьюзі.

– Так. Вони напекли  тобі рогаликів з вишнею, зробили  твоє улюблене “бите скло” і цілу купу млинців з ванільним сиром, – Міла  чекала, щоб дівчата зручно розмістилися, і лише після того рушила.

Вона підключили свій телефон через блютуз  до машини і тепер могла спокійно їхати, відповідати на дзвінки і слідкувати за дорогою.

Віка сіла поруч, щоб Златка мала місце для іграшок і не нудьгувала дорогою до села. А їхати їм більше шести  годин. Село Кринцілів, що знаходиться  на  межі Хмельницької  і Тернопільської областей – мала батьківщина Міли. Їхній будинок знаходиться в лісі, неподалік села. Колись тітка Юстина купила  його в старого лісника, і вже тридцять років вони з мамою живуть в глушині, але їм там подобається.

Міла любила  цей будинок, хоч і далеко від села, але її ніколи не було в ньому сумно чи одиноко. Її друзі і однокласники були бажаними  гостями, і їх ніколи не виганяли з нього, навіть за пустощі.Тому  у Міли багато  гарних спогадів про дитинство і юність – це була прекрасна пора.

Віка  включила  ноутбук, бо блекаут  блекаутом, а жити далі за щось треба.

– Сьогодні отримала три  листи з проханням розглянути компанії в якості потенційних клієнтів, – Віка скрупульозно вивчала  кожного клієнта, до них  на обслуговування не потрапляли випадкові чи з поганою репутацією.

Міла  від початку поставила  умову роботи з клієнтами: це мав бути малий бізнес, можливо  із  проблемами ( бо навіщо їм тоді звертатися  в їхню  агенцію, якщо в них  немає проблем), але з чистою репутацією. Якщо Міла  відчувала, що клієнти брешуть або  ухиляються від  правдивих відповідей – співпраця навіть не розпочиналася.

Вона не могла  собі пояснити звідки в неї такі відчуття, але її інтуїція жодного разу не підвела. Спочатку це здавалося дивним, як їй вдавалося обирати клієнтів, обходячи нечистих на руку а компаній-одноденок, бо таких вистачає  на ринку. Кожен хоче збити якнайбільше бабла за короткий термін, а це можливо лише обманом і нечесною  конкуренцією.

Деякі з тих, кому було відмовлено погрожували обанкротити Мілу, а її агенцію засудити у  всіх судах.   Міла  вистоїла,  і довела  усім, що вести бізнес чесно  можливо, і заробляти  гроші також чесно можливо.

 Дорога на Хмельниччину була розбитою і втомленою, як і сама країна. Сьюзі впевнено ковтала кілометри, обминаючи блокпости та вантажівки. Чим далі вони від’їжджали від столиці, тим густішим ставав сніг.

– Дивись, Вік, – Міла кивнула на лобове скло. – Здається, ми в'їжджаємо в хмару.

За Житомиром краєвид змінився. Небо злилося з землею в однорідну сіру масу. Златка на задньому сидінні вже заснула, обійнявши плюшевого ведмедя, а Віка, нарешті закривши ноутбук, вдивлялася в сутінки.

– Слухай, Міл, – тихо промовила Віка, щоб не розбудити малу. – А ти ніколи не думала, чому твоя Юстина купила хату саме там? В лісі, біля Сатанова? Там же кажуть... дивні речі.

–  Які речі? – всміхнулася Міла, міцніше стиснувши кермо. – Що там відьми збираються на горі? Чи що вода в Збручі лікує не тільки тіло, а й душу? Це ж легенди для туристів.

– Не знаю, – Віка знизала плечима. – Але щоразу, як я там буваю, у мене таке враження, ніби повітря стає... важчим. Наче воно наелектризоване. І твоя інтуїція, Міл. Ти ж знаєш, що звичайні люди не «чують» клієнтів за три версти.

Міла нічого не відповіла. Вона саме дивилася в дзеркало заднього виду і на мить їй здалося, що за їхньою синьою машиною летить не снігова курява, а золотистий пил. Вона моргнула – марево зникло. Напевно, втома.

– Микола Петрович сказав, що я «золоте дитя», – раптом згадала вона слова сусіда. — Може, він мав на увазі мою здатність вибивати дебіторку з боржників?

– Може, – серйозно відповіла Віка. – А може, він бачив те, чого не бачимо ми.

Коли вони нарешті звернули з траси в бік Медоборів, ніч остаточно накрила землю. Фари вихоплювали з темряви велетенські сосни, що стояли вздовж дороги, як вартові. Навігатор почав дивно «глючити», стрілка на екрані хаотично крутилася, ніби вони в'їхали в зону сильного магнітного поля.

– Майже приїхали, – прошепотіла Міла.– головне тепер не загрузнути в снігу, бо нас ніхто не витягне. Мама казала, що дорогу прогорнув трактор, але дуже вузько, пройшов лише в один бік.

Проїхали село, світла не було також. Лише поодинокі вікна світилися, може хто має  генератора або акумуляторні батареї, а решта просто лягли спати, бо на годиннику майже восьма вечора.

Вони б заїхали швидше, але Златку  по дорозі  трохи закачало і прийшлося зупинитися  в придорожному кафе  біля Хмільника.

У них  же  в будинку  світилися  усі вікна.

– Міко, дивись! Там сонечко в хатці! – вигукнула Златка, яка вже встигла прокинутися і тепер притиснулася носом до холодного скла.

Міла пригальмувала перед розлогою ялиною, що позначала поворот до їхнього обійстя. Справді, на фоні чорного, наче розлите чорнило, лісу будинок виглядав справжнім маяком. Кожне вікно випромінювало тепле, рівне світло, яке зовсім не було схоже на мерехтіння втомленого генератора.

– Дивно, – пробурмотіла Віка, примружившись. – У Кринцілові – хоч око виколи, а у вас наче ілюмінація в "Гулівері". Звідки стільки потужності?

– Тітка казала, що вони поставили якусь нову систему... – невпевнено відповіла Міла, хоча сама розуміла, що жодна "система" не змусить старий будинок так сяяти в пік блекауту.

Коли Сьюзі нарешті зупинилася на подвір’ї, хрускіт снігу під колесами здався неприродно гучним. Двері хати розчахнулися ще до того, як Міла встигла вимкнути двигун. На поріг вийшла тітка Юстина. На ній був старий вовняний кардиган, а в руках вона тримала велику гасову лампу, хоча світло за її спиною в коридорі було яскравішим за будь-яку лампу.