1.Блекаут

Йти пішки  на  сімнадцятий поверх другий раз на день, це ще та задачка із зірочкою. Перший раз Міла  сідала по дорозі на сходах три рази, бо її ноша була важка. 

Вона несла воду і їжу для своїх сусідів – Миколи Петровича та Ліни Іванівни. Їм важко  спускатися  пішки і підніматися  назад, вік вже не той, обидвом  в тому році виповнилося по  сімдесят чотири. 

Ох і свято вони  зробили для сусідів у своїй однокімнатній квартирі. Золоте весілля  і день народження обидвох сусідів було в один день - вісімнадцятого липня.

Ліна  Іванівна наготувала різноманітних справ, стіл вгинався  від кількості посуди. Це свято було таке затишне і родинне, що Міла навіть позаздрила їм. Такою білою заздрістю, яка тішилися що в цієї пари склалося життя, і яка одночасно розуміла, що навряд чи в неї так складеться життя. Щоб закохатися один раз і назавжди.

Міла  дивилися у вікно, сидячи на сходах десятого поверху, будинок майже промерз повністю. Ті рідкі години коли подавали електрику і воду, дедалі стають рідшими. Багато хто вже покинув цей холодний мавзолей, бо інакше зараз його не назвеш. Середня температура в квартирах вже сьомий день  підряд не піднімається вище 12 градусів. Верхні поверхи майже опустіли. Хто поїхав в село до родичів, хто шукав квартири на правому березі. Бо ж не всі можуть зірватися і поїхати, у багатьох тут робота, і життя, яке вимагає  робити вибір.

З квартири відчинилися двері  і вийшло двійко  хлопченят,  а  за ними мабуть батько.

– Доброго дня, відпочиваєте? – запитав він посміхаючись.

– Так, трохи важка ноша, – відповіла Міла.

– Ще далеко йти? 

– На сімнадцятий.

– Ще трохи є. Ви вибачте, я б допоміг, та в мене немає чим нести – і він показує Мілі, що в нього замість рук протези.

Міла завмерла, це ж про  нього розповідали сусіди, він повернувся з того світу. З полону, де втратив обидві руки. Їй стало ніяково, так ніби вона винна в тому, що сталося  з ним.

– Вибачте, я не знала. Точніше я чула, але не знала про кого йде мова.

– За що вибачаєтеся? За  війну? Добре, що живий залишився. Решту подолаємо. Йду он з хлопцями може вони трохи зігріються на вулиці, побігають, на санках покатаються, а потім  може увімкнуть світло. Якось  воно буде.

І він з дітьми пішов донизу повз Мілу, а вона взяла свою  ношу і пішла  далі  вверх.

На  сімнадцятий ледве прилізла, руки боліли, задишка ( от треба було ходити в спортзал), ноги відпадали. 

Двері відчинив  Микола Петрович, він  був одягнений в зимову  куртку і теплу шапку.

– Мілочко, ти наше золоте дитя. Давай мені ці торби, далі я сам. Заходь, – він взяв сумки з Мілиних рук,  пропустив її  в квартиру, – Ліночко, люба моя, до нас Мілочка прийшла. Давай нам гарячого чаю.

Він гукнув  дружину, яка саме виглянула з кухні. Вона була також закутана  в теплий халат поверх  спортивного костюму і в теплій шапці.

– Мілочка, а  я саме кипʼячу чайник  на плитці. Заходь на кухню.

Міла  придбала для них  туристичну газову плиту і кілька балончиків газу. Їх мало б вистачити на днів десять. А там, дасть Бог, все владнається.

Ліна Іванівна налила їй гарячого чаю, і собі з Миколою Петровичем.

– То, що Мілочко, ви  їдете  в село? – запитав Микола  Петрович.

– Так, сьогодні. Я не бачу сенсу сидіти в холодній квартирі, морозити Златку. І не хочу  займати місце в будинку Роми, там  і так  ціла купа народу. 

– Ти все вірно вирішила, хтозна коли відновлять подачу світла і тепла. А вдома і тепло  і добре, – підтримала ідею повернення в село Ліна Іванівна, – то ти взвгалі зїзджаєш з квартири?

– Ні, я оплатила оренду. Але наразі краще перебути деякий час  в селі. Але, якщо вам буде конче щось необхіднр – телефонуйте, я знайду вам  помічників. Домовилися? – Міла допила свій чай, та зібралася на вихід, – я побіжу, бо ще ж маю  їхати в Глеваху за своїми дівчатами, а звідти додому. Не прощаюсь, до зустрічі.

Вона обійняла стареньких сусідів, і пішла в свою  квартиру, зібрати ще трохи речей, щоб було в що переодягнутися вдома, в мами. Як  не дивно зараз виглядає, але вона повертається  в село. Хоча  ще кілька років тому, про це навіть не хотіла  чути.

Багато речей тягнути в село немає сенсу тягнути, ну скільки  вони там  пробудуть? Може зо два тижні, ну від сили місяць. Тому вони з Вікою  обговорили, що саме треба взяти з собою. Найбільше речей для Златки, іграшки і одяг. А для неї з Вікою мінімальний набір з білизни та джинсів, кілька  светрів. Тим паче, що частину  речей вони взяли до Роми, коли він запропонував перебути в нього  сильні морози.

Міла  зібрала речі  в рюкзак, перевірили все в квартирі. Перекрила крани на воду, відключила  всі прилади з  мережі, перевірила  чи закриті  двері на балкон і пішла вниз до автівки, яку залишила перед  будинком.

Її синя Сьюзі (Suzuki Swift), яку вона купила  минулого 2025 року, і про яку мріяла останні два роки. Авто синього кольору стояло в засніженому дворі, і різало в очі  своєю яскравістю. Міла не любила виділятися серед  дівчат, а от  авто  вона хотіла саме таке яскраве, щоб  воно виділялося на дорозі, привертало увагу інших водіїв  і перехожих.

Міла  закинула  в багажник рюкзак з  речами, і запустила  свою Сьюзі, щоб вона трохи прогрілася, бо на вулиці  шістнадцять градусів морозу.

–  Ну що Сьюзі, нас чекає  далека дорога. Ти готова? – Міла завжди розмовляла з  нею, та ніби вона жива і все розуміє, – я вірю, що ми  з тобою  подолаємо  її.

Синя Сьюзі в'їхала  в стару частину Глевахи, де під лісом Рома  збудував ( але ще повністю не доробив ремонт) будинок на місці старенької хатини, яка дісталася йому в спадок від  бабусі.