РОЗДІЛ 7

– Це не чесно! Винен він, а відповідати тобі? – Палала обуренням Гела, поки ми спускалися в хол жіночого гуртожитку.

– Не повторюй мою дурість, не шукай справедливості, – зітхнула я.

– Правильно, шукати не треба, треба її добиватися, – підібгала губи подруга. – Не відпущу тебе. От кістками ляжу, дракону горлянку перегризу і не пущу. Нехай він звалює!

Вона говорила з такою рішучістю та злим блиском в очах, що в мене навіть і думки не виникло для сумніву.

– Тихіше, – шикнула на неї я. – Іншого виходу немає. Я тобі пояснила.

– Але я все одно не розумію, – насупилась ґарґулья. – Чому одразу запечатувати, можна ж навчити користуватися та отримати сильного мага. Їх і так мало. Дедалі більше середнячки, зовсім слабенькі чи дозники.

Дозниками у нас називали тих магів, хто отримував силу з ефіру безпосередньо від міністерства магії. Вона запечатувалась у капсули, на які вели суворий облік і видавали чарівникам, які перебувають у спеціальних списках, раз на місяць.

– Напевно, про це треба спитати безпосередньо імператора. Хоча такі закони, на мою думку, були прийняті ще до початку його правління, – відповіла я подрузі. – Не пам'ятаю, я не шанувальник історії магії. Та й такі відомості, чому сила раптом стала у дефіциті, не розголошуються.

– Чому, чому, – забухтіла ґарґулья. – Тому що це комусь треба було, ось чому.

Ректор на мене вже чекав.

– Іва, – кивнув він мені. – Прощайтеся. Зараз відкрию портал.

– Пане Арраннський, невже не можна все якось інакше вирішити? – кинулася до нього моя подруга. – Моя сім'я може поручитися за Іву, якщо це буде потрібно. Я-а…

– Нічим не зможеш допомогти, Гелато, – підтиснув губи Вельфет. – Ми лише час даремно марнуємо.

І тут ґарґулья несподівано… розплакалася.

Я настільки здивувалася, вперше побачивши її сльози, що втратила мову. Гела ніколи не дозволяла собі слабкостей, вона була такою ж стійкою і сильною, як камінь, з якого в основному складалася її друга сутність.

– Іва! – Схлипнула подруга, обіймаючи мене так міцно, що затріщали кістки. – Я відвідуватиму тебе. Ми обов'язково щось придумаємо і…

– Час, – перебив її Вельфет.

Вирва порталу швидко розросталася і наче заманювала мене у свої чорні глибини.

Я поплескала ґарґуллю по спині.

– Не плач. Я ж не вмерла.

– Я все одно примушу Ранна зжерти власний хвіст, –  помстиво пообіцяла Гела.

– Нехай щастить з цим, – хмикнула я.

Підхопивши дорожню сумку, я увійшла до порталу. Магія зімкнулась навколо мене щільним коконом, всього на мить моє дихання перехопило, перед очима замиготіли різнокольорові мушки, і… ось уже я опинилася в темному провулку найближчого містечка.

Подальше відбувалося ніби у тумані.

Я зробила все так, як велів Арраннський. Тікала вночі, наче якась злодійка, що боялася викриття. Це пригнічувало, але я просто не давала собі зупинитися, щоби подумати.

Тільки на кораблі, відчувши себе у відносній безпеці, я трохи розслабилася. Набридливі думки про те, що сталося, не давали мені спокою. Навіть сон вкрали. Тому я тинялася, ніби невблаганний привид, по палубі, уникаючи пасажирів чи персонал. Ні з ким спілкуватися не хотілося.

На серці у мене було настільки важко і тужливо, що коли на третій день подорожі почався шторм, я навіть відчула якесь полегшення. Ніби природа взяла на себе мій гнів, біль, смуток і тепер виплескувала все це грозою, зливою, шквальним вітром і величезними хвилями.

Корабель прибув у порт точно у запланований термін. Ми не розбилися об хвилі, не зазнали кораблетрощі, не спочили в горлянці небачених страшних чудовиськ.

«Пощастило, – полегшено шепотіли пасажири, коли зійшли на тверду землю. – Гарні маги працюють, впоралися».

«Не час аби вмерти», – і собі вирішила я.

По блідому обличчю бабусі, що зустрічала мене, я відразу зрозуміла – лист ректора вона отримала.

– Це ніколи не повинно було статися, Іва, – було першим, що сказала мені вона, як тільки ми зустрілися. – Я все контролювала!

– Чому в мене стояли блокатори? – відразу ж стрибнула я з місця в прірву.

– Ти закохалася? – насупилась бабуся, ігноруючи моє запитання. – Віддала йому серце? Це ж така дурість, Іва!

Ох, ну тут важко було не погодитися.

– З чого ти взяла? – Все всередині мене похололо.

– Тому що тільки таке потрясіння, як справжнє кохання, могло зняти всі заслони з твоєї магії, – підтиснула губи бабуся.

– Ні! – Зі священним жахом спростувала я її здогад. – Моє серце все ще при мені. Бачиш?