РОЗДІЛ 5

Я притиснула руки до живота, скрутилася калачиком, але біль не вщухав. Він був таким сильним, що я не знала, скільки ще зможу таке витримувати. І так вила на одній ноті.

Мені здавалося, що я вмираю.

Не гнів дракона виявився найстрашнішим, а це…

– Що… ви мені… дали? Трунок? – ледве впоралася я з власним язиком, який майже перестав слухатися.

– Ти сама себе отруїла, – пирхнув ректор. – Я просто витяг руйнівну дію твоїх сил назовні. Інакше б завтра знайшли твій труп і божевільну подругу. У вас прив'язка з нею утворилася, спеціально, чи випадково – не мені судити. А втрачати кровника завжди дуже важко. У результаті в мене на руках залишився б рогатий колишній найкращий адепт–п'ятикурсник із тимчасовою забороною до обороту, мертва недовідьма і дика бойова ґарґулья. Зізнавайся, Іво, за що ти мене так ненавидиш?

– Ой! Пш–ч!

– Пробудила всі чотири стихії у собі, так, дівчинко? – наче з-під товщі води долинав голос ректора. – Цього ж ти домагалася?

– А-а-а!

В очах то темніло, то світлішало, то різнокольорові мушки довкола літали. І все одно я змогла роздивитись, як мої долоні раптом вкрилися морозом, а потім він поповз вгору. Перекинувся на передпліччя, обійняв плечі, водночас стиснув ребра і обпік холодом живіт.

Дихання виривалося хрипами і розліталося в повітрі на дрібну білу крихту, наче я видихала сніг.

– Правда, діяла жорстоко так, різко, – уже не говорив, а кричав, бризкаючи слиною, Вельфет. Я його ніколи таким шаленим не бачила. – У всіх своїх енергетичних структурах дірок наробила, ідіотка!

– І–и–и!

– Усім же вам завжди сили мало, вигадуєте всякі дурниці, аби підвищити магічний рівень. Вриваєтесь в заборонену секцію бібліотеки, наче там усе золото імперії приховано! – розпалювався Арраннський, грозовою хмарою нависаючи наді мною. – А як справлятися з цією силою, що раптом прокинулася, ти й не подумала, так?

– Боляче!

– Звичайно, боляче, коли твій вогонь став крижаним і зараз морозить зсередини. До душі дійде, і перейдеш ти за межу, Іва. Чи не рано ти туди зібралася? Хто спалив усі свої блокатори і, головне, навіщо?

– А-а-а! Не можу більше!

Вельфет підібгав губи і раптом засунув мені в долоню якийсь білий кристал. Той буквально за мить став синім, а мені несподівано полегшало.

– О–ох, – видихнула я, роздивляючись його як справжнє диво.

– Надлишок сили перейшов у накопичувач, – пояснив Арраннський і підсунув до мене скриньку з такими ж білими кристалами. – Доведеться скидати, інакше ти не виживеш.

– А?

– Починай, Іво. Якщо хочеш, звичайно, дотягнути до ранку, – важко зітхнув ректор. – Чи, може, те, що сталося, було спланованим актом самогубства, а я так не вчасно  втрутився в твої плани?

З життям прощатись я не збиралася. Тому жваво стала нишпорити в скрині, вихоплюючи кристали.

Навіть жодного спеціального заклинання не знадобилося. Накопичувачі, наче за наказом, розфарбовувалися в різні кольори веселки, варто було мені їх потримати в долонях. Крім того, все довкола в кабінеті сяяло магією: в енергетичному полі кімнати її виявилося надто багато, от і не встигала вбиратися.

Холод минав. Біль більше не кусався. І мої руки незабаром стали цілком звичайного кольору, тільки кінчики пальців почорніли так само, як і на ногах.

– Чорноти позбутися вдасться згодом, – сказав Вельфет, який уважно стежив за кожним моїм рухом. Він сперся на стіл, склав руки на грудях і дивився на мене важким поглядом з-під брів. – Якщо прочищатимеш енергетичні канали, проганяючи по них силу, робитимеш спеціальні трав'яні ванни для рук і ніг, питимеш настої, які пропише цілитель.

– Буду! Я все буду!

– Але чутливість відновити навряд чи вдасться, – попередив Арраннський. – Це тобі буде плата за власну дурість. Нагадування протягом усього життя.

Я підібгала губи. Зайвих зарубок на пам'ять не потребувала, і так цей вечір, завдяки Лейву, назавжди залишиться в мене всередині. Захочу забути – не зможу!

З кожним кольоровим кристалом мені ставало все краще та краще. Поки зовсім не відпустило.

Я не могла сказати, скільки часу пройшло, за вікном все ще царювала ніч, коли черговий білий кристал залишився незаймано–білим. Магія з мене більше не рвалася назовні, не залишилося надлишків, щоб живити накопичувачі.

– Фу-ух… – шумно видихнула я, відкинувшись на спинку дивана.

– Ось і все, – констатував ректор. Він ніби постарів ще на кілька століть: зморшки стали глибшими і помітнішими, синці під очима потемніли, погляд потьмянів. Арраннський навіть нову перуку на голову не вдягнув, так і світив лисиною. – Поки що від межі ти відійшла, але це тимчасово. Якщо не навчишся керувати власним потенціалом, то ти не виживеш.

– Дякую, – зі слізьми на очах щиро сказала йому я.