Як в страшній казці

— Ось куди ти мене тягнеш? — сумно питала дитина, перемежуючи слова клацанням зубів. — Це не те місто, невже не бачиш? Повернімося.

Вітерець, що промчався вулицею, змусив хлопчика замовкнути і схопитися рукою за головний убір, який явно не грів, і навіщо його взагалі було одягати для вартових, що завмерли в темному провулку, залишилося загадкою.

Хлопчина був одягнений не за погодою. Сорочка із закоченими рукавами, якісь короткі штанці. Жодна любляча мати свою дитину в такому вигляді з дому пізньої осені не випустить.

Супутник, або викрадач, як наполягав Ратик, був утеплений набагато краще. Густим та довгим хутром. Що це за звірюга вартові зрозуміти не змогли. Чи то величезний рудий вовк. Чи схудлий довгомордий ведмідь. Звідки ця незвичайна парочка взялася серед міста теж загадка. Колеги на воротах, з якими зв'язалися за допомогою куль, споруджених магами на перехрестях, присягалися, що нічого схожого не бачили. Міську стіну навіть таке не перестрибне. Не з неба ж вони впали.

— Потрібно хлопця рятувати, — пристрасно зашепотів Ратик, коли звірюка повільно пішла далі вулицею, несучи дитину на спині. — Зжере. Чи сам, чи самці принесе. Щоб задобрити, отже.

Варах несхвально зиркнув на спраглого до подвигів підлеглого. Чому Ратик вирішив вважати невідомо звіра самцем, ніхто навіть питати не став. Міркування цього світловолосого велетня могли кого завгодно в ступор увігнати, а за особливо паршивого його настрою і налякати так, що вночі виходити на вулицю буде страшно. А видовище пацана, що їде верхи на вовкомедві, і без того нагадувало якусь страшну казку, почуту в дитинстві.

— Спершу простежимо, — вирішив Варах. — Може, це якийсь перевертень з гір, вирішив своєму дитинчаті світ показати.

— Та не перевертень це, — мало не заволав Ратик. — Що я перевертнів не бачив? У моєї мамки половина сусідів кожен п'ятий день хто у чорного вовка, хтось у сірого, а деякі навіть у білого обертаються. Вони менші і очі зеленим світяться. Як у кішок.

— Спочатку простежимо, — з натиском повторив Варах, і, подаючи приклад, обережно, намагаючись не виходити з тіні стіни, пішов за рудим звіром та його вершником.

Почути, унюхати чи відчути варту звір не міг, ким би він не був. Спасибі магам за обладунки та амулети. А ось на очі потрапляти не варто. Невидимість маги дружно називали антинауковою єрессю. І, що дивно, навіть гірські відьми на цю тему з ними не сперечалися. Хоча тітки вони сварливі.

Місто, ніби намагаючись підтримати діяльного Ратика, прикидалося декораціями до тієї самої страшної казки. Шпилі та погодні вежі здавалися іклами та жувальними зубами в чиїйсь величезній пащі. Флюгера і віконниці іноді загадково рипіли. Звідкись долинав невиразний шум, якесь копошіння. Шмигали юркі тіні. Місяць, що зрідка виглядав через кисію хмар, лише посилював враження. При його білому світлі нічні окуляри перетворювали місто на цвинтарну примару, біло-сіру, із зеленими болотяними вогниками рідкісних на цій вулиці ліхтарів.

— Ну, давай повернемося, — продовжував умовляти хлопчик свою їздову тварину. — Заблукав ти. Так поспішав від моєї мами втекти, що неправильно дороги звів. Треба повернутися, доки слід не охолонув.

Вовкомедмідь у відповідь тихо рикнув, змусивши Ратика схопитися за меч і ще більше переконатися у своїй правоті.

— Я хочу додому! — наполегливо повторила дитина.

Звір зупинився, покрутив головою, а потім цілком упевнено звернув у провулок, що веде до річки.

— Запиватиме! — азартно ляснув себе по ногах Ратик.

— Це ти запиваєш, а він закушує, — невиразно пробурмотів хтось.

Варах тільки головою похитав. Весело їм, невміхам дорослим.

Найрозумнішим у цій ситуації було б покликати мага і перекласти на нього проблему з визначенням породи звіра та тим, наскільки добровільно мандрує з ним дитина. Але якщо виявиться що добровільно, і якогось другого підмайстра нижчого обдарованого даремно розбудили посеред ночі… Ні, ослячі вуха виростити міській варті не посміє. Але поскаржиться, виставить нерозумними боягузами, або ще якось помститься. Пояснюй потім старшому та знайомим, чому сам не впорався.

З іншого боку, підійти до дивної парочки та запитати, що вони тут роблять? А раптом і справді з'їсти збирається? Як рвоне, бігай потім за ним по всьому місту, буди народ, виставляй себе на посміховисько.

Картина, яка відкрилася варті біля річки, змусила вартових ошелешено завмерти, а персонально Ратика не роздумуючи кинутися в атаку.

Дитина, тоненька фігурка, обхопила себе руками і стояла біля самого урвища. Невідомий звір піднявся на задні лапи і чи збирався її зіштовхнути, чи обійняти, чи стрибнути у воду разом.

— Стій, дурню! — запізно заволав Варах, нарешті зрозумівши, чому саме був упевнений, що спроба покликати мага призведе до неприємностей.

Маги, вони не люблять коли заважають їхнім колегам. А рудий вовковедмідь не був перевертнем, та й твариною, що поїдає дітей, він не був.

Чарівник-личинник, досить рідкісний талант. Найчастіше зрозуміти, що він надів одну зі своїх личин, можна лише при спробі магічити. Чим він зараз і займався.

На крик Вараха обернувся хлопчик. Різко обернувся, похитнувся, змахнув руками, і цього разу не встиг врятувати свою шапку від пориву вітру. Точніше, не встигла врятувати. Який хлопчик вирощуватиме таку довгу гриву?

Дівчина здивовано подивилася на Ратика, що мчав з мечем наголо до застиглого химерою личинника, лагідно посміхнулася і різко скинула над головою руки.

«Мужики, падайте!» — заревіло в голові, минаючи слух, і Варах слухняно впав.

Чи встиг хтось упасти з його невміх, колишній солдат не помітив. Земля під ним здригнулася, здибилася і заскакала як необ’їжджений кінь. Потім з неба молотом звалився вітер і спробував вбити людей якнайглибше в тверду прибережну глину. Якби не обладунки, дружно рахували б потім переломи, у кращому разі. А так, може, ще й обійдеться.

— Псувати мені медовий місяць! — мчав жіночий крик над річкою. — Змовилися! Один блудить, інші нападають! Набридли! Тепле море! Чайки, кораблі під вітрилами та природні терми з білим камінням! Діви, і олії які зроблять мою шкіру ніжнішою за шовк! А-а-а-а-а! Говорила мені мама, сама все влаштуй, чи прослідкуй! Вб'ю!