Фінал

Минув рік із дня, коли королівство шокувала новина про дракона, який розсікав нічне небо над землями Ровенарів. Храму довелося пояснювати всі свої древні ритуали, магічний вплив на спадкоємицю Ровенарів у дитинстві та утримання такої істоти, як дракон, під землею. Максиміліан же, дивним чином зник в той же день коли розпались печаті під храмом. 

Тільки ми знали, зі слів Ардана, що він перетворився на попіл. Це мало спіткати його ще багато років тому. Але всі вирішили, що старий священик втік від відповідальності.

Життя в маєтку бігло своїм темпом. Наприкінці осені Ноель освідчився мені, і я знепритомніла. Потім йому довелося повторити освідчення, бо момент був зіпсований. Звісно ж, я сказала — так. А як інакше?

Таві ця звістка обурила. Він навіть плакав, бо боявся, що перестане бути головним у моєму серці.

Я тоді посадила його перед собою, взяла за обидві щоки й дуже серйозно пояснила, що місце Таві в моєму серці не займає ніхто. Воно окреме. Руде, нахабне, вічно голодне й таке важливе, що без нього все моє життя давно б розсипалося. Він спершу фиркнув, потім обізвав мене дурепою, потім знову заплакав і заявив, що це не сльози, а реакція організму на надмірну романтичну гидоту.

Ноель стояв поруч і мовчав. Лише дивився на нас із тією тихою усмішкою, від якої мені досі хотілося заховати обличчя в долонях, хоча ми вже мали одружитися. Він давно зрозумів: якщо хоче бути поруч зі мною, доведеться прийняти й Таві. З його ревнощами, нічними набігами на кухню, коментарями під дверима й правом лежати на моїй подушці навіть тоді, коли герцог уже мав на неї свої плани.

— Я все одно головний, — буркнув Таві, витираючи очі рукавом.

— Звісно, — сказала я.

— А він?

Я подивилася на Ноеля, потім знову на Таві й зітхнула.

— Він у нас красивий.

Ноель тихо засміявся, а Таві після короткої паузи кивнув так, ніби це пояснення його влаштувало.

Весілля готували довго. Віктор склав такий список справ, що я, побачивши його, одразу запропонувала втекти на драконі й одружитися десь над лісом, поки всі кліпають. Ноель відповів, що королівство може не витримати ще одного нічного польоту дракона над землями Ровенарів без попередження. Ардан, до речі, був не проти. Він сказав, що Ровенари завжди краще виглядали в небі, ніж у залах із гостями.

Храм до весілля не запросили. Натомість запросили короля, Емілію, Гелену, яка принесла в подарунок щось у банці й категорично заборонила відкривати поза спальнею, Ніру, Мілу, Віктора, Амелі, Таю, відьом-близнят, та усіх, хто став для мене домом, і, звісно, Ардана. Йому, щоправда, довелося сидіти за межами саду, бо жодна арка не була розрахована на дракона з почуттям власної величі.

У день весілля я прокинулася до світанку. Сад за вікном тонув у ранковому тумані, земля тихо дихала під маєтком, а на стільці біля ліжка висіла сукня. Не біла до сліпоти, ні. Молочно-перламутрова, з тонкою вишивкою листя, рожевими й золотими нитками, з легкими рукавами, які рухалися від найменшого подиху. І без корсету. У волоссі Ніра вплела мені дрібні квіти й тонкі ланцюжки, що тихо дзвеніли, коли я повертала голову.

Я дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала ту жінку, яка колись боялася власних почуттів і не знала, чи має право називати цей світ своїм. Тепер знала. 

За дверима почулося знайоме бурчання.

— Якщо ти втечеш, я тебе знайду, — повідомив Таві.

Я усміхнулася.

— А якщо знепритомнію?

— Тоді я скажу герцогу, щоб цього разу не повторював освідчення, поки ти не поїси.

Я засміялася, підняла поділ сукні й пішла до дверей. Таві подав мені руку й з гордим виглядом повів до гостей.

Зала була повна. Оркестр зазвучав, щойно двері перед нами відчинилися. Усі обернулися й завмерли, а я, приховуючи тремтіння в колінах, усміхнулася, тримаючи в руках букет із бузку. 

Звичайного, бузкового.

Ноель стояв біля вівтаря. Замість священника там була Емілія, якій дуже личила ця роба. Вона мило всміхнулася й відкрила товсту книгу, коли я стала навпроти Ноеля. Він сьогодні зовсім не стримувався: широко посміхався, зачаровуючи гостей. Я оглянула залу — жодного вільного місця. Прибула навіть королівська родина. Зовсім не так, як у тому видінні нещасної, але безумної Флавії.

І я була щаслива. Надзвичайно щаслива. Коли Емілія закінчила читати нудні божественні настанови, Ноель поцілував мене під оплески присутніх і ридання Таві на грудях Міли. Друга, мабуть, уже змирилася.

***

Таві підхопив рудоволосого хлопчика з блакитними очима й підкинув до неба. Я ліниво спостерігала за ними, поки Ноель постійно нервував і бігав навколо. Хто ж знав, що він буде таким турботливим батьком.

— Ноелю, мій фамільяр знає, що робить, залиш їх, — крикнула я, та без толку.

— Ма-а-м, — я перевела погляд на зеленооку брюнетку.

— Лівіє? Що таке?

— А коли ти покажеш мені відьомські штучки, як обіцяла? — вона ображено надула губки.

— Коли тобі виповниться як мінімум десять, люба, — мовив Ноель і поцілував мене в щоку.

Я засміялася й погодилася. Довелося цьому навчитися, хоч Лівія і знала, що я покажу їй усе вже сьогодні ввечері.

— Флаві, — захекано промовив Тавіус. — Забери Ровена, він мене втомив. У ньому запалу більше, ніж у тебе. А от Лівія пішла в батька, гарнюня.

— Невже хтось може тебе втомити, Тавіусе?

Діти пробігли навколо нас коло та помчали вниз, а за ними одразу Ноель, промовляючи, щоб вони не носилися, бо впадуть. Я піднялася зі стільця, дзенькнувши поясом. На ґанку з’явилася Міла з округлим животиком, і Таві розплився в усмішці.

— Цікаво, він або вона будуть фамільяром? — задумалася я.

— Флаві, я першочергово людина, — відрізав Таві. — Це буде звичайна людина. Тим паче я вже не зовсім фамільяр.

— Так-так, Люміра дарувала тобі благословення, дала звичайне життя. Не сумуєш за котячою подобою, рудику?