11.3

Минув місяць підготовки.

Я повністю одужала: синці зійшли, голос знову був як у співочої пташки. До Емілії Люміра також заглянула й перепросила. Романи, як виявилося, писала сама Люміра й підсовувала їх нам як підказки. От тому вони й були такими паршивими — на цьому ми з блондинкою і зійшлися.

Емілія дізналася, що вхід до підземелля Храму є десь у лісі. У тій частині, де не бувало людей уже сотню років. Окрім Ровенарів, куди ж без них.

Знати, що під Церквою всього лише дракон, і заспокоювало, і не дуже. А знати, що Ровенари з ним дружили, було ще гірше. Звісно, весь цей місяць Віктор складав плани так, ніби ми йшли не до дракона, а на нудну перевірку комори. У нього були мапи, списки, маршрути, запасні маршрути, список людей, які не мають знати про маршрути, і ще окремий список того, чому я не маю торкатися нічого блискучого, старого, підозрілого або «емоційно значущого для землі».

Тобто майже всього. Ноель теж готувався. Мовчки, ретельно, з тією своєю герцогською зосередженістю, від якої слуги починали ходити рівніше, а Таві бурчав, що в маєтку знову пахне дисципліною. Він перевіряв зброю, людей, коней, припаси й мене. Особливо мене. Якщо я кашляла — у кімнаті з’являвся настій. Якщо довго мовчала — його рука непомітно торкалася моєї. Якщо зникала з поля зору більше ніж на дві хвилини — десь поруч матеріалізувався Таві з виразом обличчя «я тебе зараз приб’ю турботою».

І от тепер ми стояли на краю того самого лісу. Перед нами тягнулася стіна дерев, темна, густа й дуже невдоволена тим, що хтось нарешті вирішив її потурбувати. Земля під ногами була теплою й напруженою, наче впізнавала шлях і водночас не хотіла мене відпускати туди без останнього бурчання.

— Якщо мене там з’їсть дракон, — сказала я, поправляючи пояс, — передайте Люмірі, що я повернуся привидом і смикатиму її за волосся вічність.

— Дракон вас не з’їсть, — спокійно відповів Ноель.

— Звідки така впевненість?

— Ви надто голосна їжа.

Таві пирхнув так задоволено, що я кинула в нього погляд.

— Зрадники. Обидва.

— Я взагалі-то на твоєму боці, — буркнув Таві. — Просто дракона я трохи розумію.

Ніра стояла поруч із ліхтарем у руках, бліда, але вперта. Міла тримала мітлу так, ніби це була не мітла, а священний спис Ровенарів. Віктор востаннє звірив мапу, подивився на дерева й сухо сказав:

— Якщо вірити позначкам, старий вхід має бути за пів години шляху. Якщо не вірити — за годину, із травмами, криками й образами на природу.

Я подивилася на ліс.

— Природа вже на мене ображалася. Ми пережили цю стадію.

Гілка над головою тихо смикнулася й осипала мені на волосся кілька листочків.

— Бачите? — додав Таві. — Не пережили.

Я струсила листя й зробила перший крок уперед. Ліс одразу відповів: трава лягла м’якше, коріння відступило, а між деревами відкрилася вузька стежка, якої секунду тому там точно не було. Усі замовкли. Навіть Віктор.

— Ну, — сказала я й ковтнула. — Схоже, нас запросили.

Ноель став поруч. Його пальці на мить торкнулися моїх, і я сама взяла його за руку.

— Разом, — тихо сказав він.

Я глянула на темну стежку, що вела до підземелля, до Храму, до дракона, якому, якщо вірити клятій богині, треба було станцювати танець каченяти.

— Разом, — повторила я. — Але якщо дійде до танців, ви всі робите вигляд, що мене не знаєте.

Усі дивно переглянулися, та сприйняли це як ще одну мою дивацьку звичку — танцювати. А я подумки кляла богиню за цю гарну, але дурну підказку.

Стежка сама розгорталася переді мною, вузька, вкрита м’яким мохом, і зникала за нашими спинами, ніби ліс дуже не хотів, щоб хтось випадковий повторив наш шлях.

— Мені не подобається, коли дорога поводиться розумніше за нас, — пробурмотів Таві, йдучи трохи попереду.

— Зате вона не сперечається, — тихо сказала я.

— Поки що, — сухо додав Віктор.

Ноель ішов поруч, і його рука час від часу торкалася моєї, ніби перевіряла, чи я ще тут, чи мене знову не затягнуло в якусь магічну нісенітницю. Я не обурювалася. Після всього, що було, навіть мені вистачало розуму не робити вигляд, що я абсолютно спокійна. 

Чим далі ми заходили, тим старішим ставав ліс. Дерева тут росли товсті, покручені, з корінням, що випиналося із землі, наче спини сплячих звірів. На гілках висіли сухі стрічки, шматочки потемнілого скла, мушлі й старі ловці вітру. Вони не дзвеніли, хоча повітря рухалося. Просто висіли й дивилися на нас порожніми отворами ракушок, і від цього хотілося вибачитися перед кожним деревом окремо.

— Ровенари мали дивний смак до прикрас, — прошепотіла Міла.

— Ровенари мали дивний смак до всього, — буркнув Таві й кинув погляд на мене. — Без образ.

— Образилася земля, — сказала я.

Корінь під його ногою злегка піднявся. Таві перечепився, але втримався, зиркнув униз і дуже чемно додав:

— Крім землі. Земля має вишуканий смак і прекрасне почуття гумору.

Корінь опустився назад. Я стиснула губи, щоб не засміятися, але вийшло погано. Навіть Ноель збоку ледь помітно усміхнувся. Ліс відгукнувся слабким теплом під ногами, ніби схвалив цю маленьку дурість. І від цього стало легше. Ненадовго, але легше.

Перший знак ми побачили біля старого дуба. На корі, під мохом, біліла вирізьблена руна Ровенарів — така сама форма, як світла прожилка на моїй руці. Я торкнулася її пальцями, і кора під долонею стала теплою.

Попереду щось глухо зітхнуло. Стежка розступилася ширше, відкриваючи низький кам’яний прохід, врослий у пагорб між корінням. Його майже не було видно: темний отвір, прикритий лозою, землею й роками мовчання. Над входом висів старий ловeць вітру з тонких кісточок, скла й мушель. Коли я зробила крок ближче, він нарешті задзвенів.

Тихо. Один раз. У мене по спині побіг холод.

— Це він? — прошепотіла Ніра.

Віктор підняв ліхтар, звірив щось із мапою й повільно кивнув.

— Так. Старий вхід.