11.2

Жити, як виявилося, було навіть приємно. Всередині відпустило те, що тримало мене стільки місяців і мучило кошмарами. Я бігала коридорами маєтку й сміялася. Просто сміялася. Не питайте. Уся в синцях, із зірваним голосом — але мені було добре. Бо мої почуття остаточно відділилися від Флавіїних. Тепер я знала відповідь на питання, яке тероризувало мене і вдень, і вночі.

Вона була простою до дурного. Я кохала Ноеля.

Не тому, що колись інша Флавія кохала його до божевілля, не тому, що прокляття тягнуло мене до його болю, не тому, що всі ці мертві життя залишили в мені відлуння чужих бажань. Ні. Я кохала його сама. Своїм дурним, наляканим, живим серцем, яке надто довго ховалося за жартами й дуже важливими справами, щоб тільки не визнавати очевидного.

І це було так страшно, що я знову засміялася. Міла, яка несла коридором стопку рушників, побачила мене, зблідла, притиснула рушники до грудей і прошепотіла:

— Леді Флавія… вам погано?

— Навпаки, — хрипко відповіла я, бо голос після ритуалу звучав так, ніби я всю ніч сперечалася з піччю. — Мені жахливо добре.

Вона кліпнула, не знайшла, що на це сказати, і просто зробила реверанс. Вона вирішила не сперечатися з жінкою, яка нещодавно кричала прокляття десь в садибі. Розумна дівчина. Я б на її місці теж не сперечалася.

Я побігла далі, босоніж по прохолодній підлозі, притримуючи халат, який хтось накинув на мене після того, як Ноель приніс мене з саду. Десь позаду Таві гаркнув моє ім’я, але я лише швидше завернула за ріг. У грудях було порожньо й легко. Не мертво порожньо, а чисто. Наче хтось нарешті відчинив вікна в кімнаті, де місяцями стояв дим.

Я добігла до великого дзеркала в коридорі й завмерла. На мене дивилася руда відьма з розпатланим волоссям, синцями на руках, блідими губами й очима, які блищали зовсім не від прокляття. Я торкнулася пальцями скла. Відображення зробило те саме.

— Привіт, — прошепотіла я собі. — Нарешті тільки ми.

У грудях стислося, але вже не боляче. Я усміхнулася власному відображенню, криво, втомлено, майже безглуздо щасливо, а потім почула за спиною тихий крок.

Ноель стояв на кілька кроків позаду. Без плаща, у світлій сорочці, з розстебнутим коміром і таким обличчям, ніби він спершу хотів мене насварити, потім підхопити на руки, потім закрити в кімнаті на три дні, а тепер просто не знав, що з цього зробить його менш нестерпним. Я побачила все це в його очах і знову засміялася.

— Не дивіться так, — сказала я хрипко. — Я не вмираю.

— Ви бігаєте коридорами після ритуалу, який ледь не розірвав вас навпіл.

— Але ж не розірвав.

— Це не аргумент.

— Для мене дуже навіть аргумент.

Він підійшов ближче. Тепер я особливо гостро помічала те: як він зупиняв себе, як давав мені простір, як чекав, щоб я сама вирішила, чи хочу його руки на своїй шкірі. І від цього хотілося або плакати, або цілувати його, або знову тікати коридором, бо почуття виявилися не менш небезпечними, ніж прокляття.

Я зробила крок до нього сама. Ноель видихнув так тихо, що, мабуть, ніхто інший не почув би. Але я почула. І від цього всередині стало ще тепліше.

— Я знаю, — сказала я.

Його погляд змінився.

— Що саме?

Я підняла на нього очі. Серце билося так швидко, ніби вирішило наздогнати всі ті місяці, поки я змушувала його мовчати.

— Що це моє.

Він не перепитав. Не зіпсував цю мить зайвими словами. Лише дивився на мене уважно, ніби боявся неправильно вдихнути. Я торкнулася пальцями його грудей, там, де під сорочкою рівно билося серце.

— Не її. Моє.

Ноель повільно накрив мою руку своєю.

— Флавія…

— Не кажіть зараз нічого розумного, — попередила я. — У мене зірваний голос, синці, голова ще трохи дзвенить, а сміливість може закінчитися будь-якої миті.

Його губи ледь здригнулися.

— Тоді не скажу.

— Добре.

Я піднялася навшпиньки, але тіло, зрадницьке й виснажене, одразу нагадало, що героїчні зізнання краще робити після сніданку й трьох днів сну. Коліна підкосилися, і Ноель устиг підхопити мене за талію. Звісно, устиг. Він завжди встигав.

— Тільки не несіть мене, — прошепотіла я.

— Ви ледь стоїте.

— Я романтично ледь стою.

— Це не медичний стан.

— Зате звучить красиво.

Він нахилився ближче торкнувшись чолом мого. Це було так ніжно, що я перестала сміятися. Усе навколо ніби перестало існувати: коридор, бурчання Таві десь далеко, слуги, навіть дихання. Лишились тільки ми вдвох. Тепло його пальців на моїй таліїї, його стримане бажання, яке я відчувала шкірою. 

— Я зачекаю, — сказав він тихо. — Скільки потрібно.

Я заплющила очі й усміхнулася.

— А якщо я більше не хочу, щоб ви чекали?

Його рука сильніше стисла мою талію, на коротку мить. Я розплющила очі і вперше не захотілось заховатися за дурним жартом, або зникнути десь за рогом. Було страшно, серце билось в груди та страх вже не керував мною. Не був причиною, чому я стою тут. Він просто стояв поруч, бурчав, та був просто другом, який застерігає, а не зупиняє.

— Я обираю вас, — сказала я хрипко. — Не із-за страху, не із-за видіннь. Сама, своїм серцем.

Ноель тремтливо видихнув і поглянув на мене так, ніби я була священним світлом, якого він боявся торкнутися. А потім, дуже повільно, даючи мені шанс відступити, налихився. Я не відступила, відчула його гаряче дихання прямо на вустах. Він торкнувся їх обережно, ніжно, ніби запитував дозволу на поцілунок. 

Думки із голови зникли. 

Я вчепилась пальцями в його сорочку й відповіла. Незграбно, з тремтінням в руках, і з серцем яке, мабуть, скоро проб’є грудну клітину. Ноель полегшенно видихнув в поцілунок, притис мене до себе сильніше важко дихаючи. А я не могла повірити, що це відбувається зі мною, прямо зараз. Що зараз наші вуста торкаються в повільному, ніжному танці без бажання переривати цей момент.

Але десь за рогом щось гепнуло.