11.1

Я бачила, як Флавія прокинулася зі спогадами минулого життя. Як вона кричала й трощила все в домі від дикої, звіриної люті на Ноеля. За зраду.

— Я знищу його… перетворю на попіл, змушу страждати! — гарчала вона.

Мене миттєво штовхнуло в інший спогад. Той, де Флавія хитрощами змусила Ноеля покохати її. Де прикинулася доброю, люблячою — і зрадила сама. Вони розмовляли у Вежі, вона сміялася… і раптом упала. Я зайшлася криком, ліани з новою силою врізалися в мою шкіру. Я відчула цей дикий біль, але самого прокляття не почула. Від судом виступили сльози, і Гелена поспіхом заштовхнула мені щось до рота, аби я не відкусила собі язика.

Флавія знову перенеслася в той самий день. Вона знову жива, і в її голові вже зрів новий план. Мерзенний, безумний. Вона знову закохала в себе Ноеля, обрізала волосся, стала вишуканою аристократкою. Поводилася зверхньо, топтала його гідність і змушувала терпіти наругу — бо він кохав. Патологічно, сліпо кохав і прощав значно більше, ніж варто було прощати. А потім він знайшов її в кривавій ванні, напівживу. Вона сама його туди заманила. Він ридав над її тілом, а вона ледь ворушила губами, вишіптуючи своє перше прокляття.

Мене вивертало від огиди. Я хотіла вирватися, заплющити очі, тільки б не ділити з нею цю любов, змішану в одній чаші з чистою отрутою ненависті.

Вона повернулася втретє й тепер просто насолоджувалася владою. Готувала ґрунт для наступного удару, розраховувала кожен крок. Цього разу герцог боявся її. Усе його нутро кричало тікати, але вона наполягала. Чіплялася за нього, вела брудні ігри, крутилася поруч, як злий дух, прагнучи лише його страждань. І постійно повторювала: 

«Це ти мене такою зробив». 

Він не розумів нічого, а вона сміялася йому в обличчя, обіймаючи інших чоловіків. Саме в цьому житті вона остаточно збожеволіла від люті та, по суті, власного безсмертя.

Тут вона теж померла на його очах. Тріщала гроза, повітря було вогким і важким. Вона покликала його до спальні на розмову, а сама вже чекала з мотузкою в руках.

— Це ти мене такою зробив…

Я відчула, як моє власне горло стислося, а тілом прокотилася судома. Ні, не від страху смерті. Від погляду Ноеля на неї. У ньому був такий розпач, такий жах і повне нерозуміння: що він зробив не так? Чому вона повторює цю фразу?

Вчетверте вона повернулася з думкою, що сили для остаточного прокляття вже достатньо. Флавія була абсолютно безумною, справжньою лиходійкою. Її видали заміж за герцога, і вона вдавала нещасну жертву. Але світ уже повстав проти її гнилої душі, і Ноель почав її уникати. А вона шаленіла від бажання, щоб він знову прагнув її, щоб вона знову стала сенсом його життя, щоб він належав тільки їй. Її кохання повністю розчинилося в помсті й божевіллі. Вона жадала його, а він просто хотів чистої любові й знайшов її в Емілії. Це життя і було тим самим романом, який я читала. Флавія не була безневинно скривдженою — вона всіма підлими методами намагалася повернути його прихильність. Її спогади викривлювали реальність: вона бачила в Емілії лише злу розлучницю. Але та не була нею. Емілія прибула в маєток Аббертонів за порадою Храму, щоб очистити душу Флавії, яка вже була настільки брудною, що аж липла до рук.

Флавію визнали винною в нападі на герцога, таємних магічних ритуалах та розпалюванні ворожнечі. Вона втягнула в це інших відьом, накликавши на них вогонь та переслідування.

Тепер вона була міцно прив’язана до товстого дерев’яного стовпа. Грубі мотузки до крові перетискали зап’ястя й щиколотки, брудне волосся липло до обличчя, але вона не відводила шаленого погляду від Ноеля. Поруч служитель Храму монотонно зачитував вирок, та слова губилися в нестерпному писку в моїх вухах. Закінчивши, храмовник підніс смолоскип і кинув його під ноги жінки.

Спершу вогонь лише ліниво лизнув поділ сукні. Потім різко зметнувся вгору. Повітря миттєво стало розпеченим і густим, легені стисло від їдкого диму, а горло спалахнуло так, ніби туди залили окріп. Флавія крізь пекельний біль поглянула на герцога — той дивився на неї з глибокою, невиправною огидою.

І раптом вона засміялася. Хрипко, моторошно, так, як сміються відьми з найстрашніших нічних кошмарів.

— Ти благатимеш, щоб я полюбила тебе, Ноелю! — прохрипіла вона, перекрикуючи гул полум’я. — Ти жадатимеш цього більше за все на світі! Але я зроблю з тебе монстра. Я змушу тебе зненавидіти самого себе — і це буде моє прокляття!

Її голос зірвався. Полум’я ревло, натовп заходився криком, а я відчувала цей біль на собі — не окремими спалахами, ні, набагато гірше. Усім тілом одразу. Наче це мене кинули у вогонь і наказали не помирати, поки всі навколо не надивляться. У якийсь момент біль став білим. Порожнім. Нескінченним. В останні секунди вона вже не думала про помсту — вона молила всіх богів цього й інших світів лише про одне: про смерть і милість.

Виходячи з видінь, я кричала. Хрипло й сильно. Ліани досі обвивали моє тіло, я відчувала, як шалено колотиться й стискається серце. Гелена стояла поруч і уважно дивилася. Ноеля та Таві поруч не було. 

Я перестала смикатися, і ліани почали відступати, залишаючи характерні синці по всьому тілу.

— Тепер знімемо, — буркнула Гелена й записала щось кістлявою рукою на листку.

— Що? — прохрипіла я, переводячи подих.

— Ти на все горло кричала це прокляття, аж вени на обличчі виступали. Твоїх охоронців стримує Аттен, але, схоже, вони скоро переможуть.

За дверима щось глухо вдарилося об стіну, потім почулося розлючене гарчання Таві й низький, страшенно спокійний голос Ноеля. Саме від цієї спокійності мені стало смішно й погано одночасно. Аттен, вочевидь, мав усі шанси не дожити до вечері, якщо зараз не відчинить.

Гелена навіть не смикнулася. Вона схилилася над листком, швидко виводячи криві рядки, а тоді посипала їх срібною пилюкою. Чорнило на мить спалахнуло, ніби живе, і в кімнаті запахло гаром. Я здригнулася всім тілом, і земля під долонями одразу відгукнулася теплом.