Розділ 11

Ох, як же мене відчитували. Я вислуховувала про те, що всі подумали, ніби мене викрали. А Таві просто пішов за запахом, бо пес герцога тільки й міг, що скавчати на місяць.

— Досить… досить! — вилаялася я. — Мені, по-вашому, скільки років?

Я різко піднялася з місця й підійшла до дверей, щоб усі присутні мене чули й бачили.

— Я не тендітна квітка, яку зламає вітер. Ви замкнули мене, заборонили виходити й рухатися, — я кинула погляд на Ноеля. — І очікували, що та, хто танцює під місяцем у лісі, буде слухатися? Я спадкоємиця Ровенарів, щоб його.

Я гепнула ногою по підлозі, і склянки затремтіли. Ніра ледь устигла зловити вазу з квітами. За вікном у шибки забилися гілки.

— І, схоже, тепер ми із землею трохи друзі, — всміхнулася я. — Я не беззахисна. Прошу: якщо копаємо — то разом. Якщо ви проти — не заважайте копати самій.

Ноель мовчав і його мовчання було важким. Таким, ніби він стояв між здоровим глуздом та власним страхом втратити мене наяву, а не в розповіді Емілії. Таві, який ображено сидів на підвіконні, першим фиркнув:

— Вона зараз або красиво сказала, або оголосила війну всім присутнім. Я ще не вирішив.

— Я оголосила право не бути меблею в кімнаті, де вирішують мою долю, — відрізала я натиснув на перенісся.

Віктор повільно поправив манжету. Було відчуття, що він от-от скаже або щось дуже розумне, або дуже образливе.

— Леді Флавія, ніхто не вважає вас меблею, — рівно мовив він.

— Справді? Бо останній тиждень мене переносили з місця на місце, годували, вкривали пледом і ставили біля вікна подихати як кімнатну рослину.

Ніра тихо опустила очі, а Міла винувато стиснула край фартуха. Мені стало трохи соромно, бо вони справді хвилювалися, а не намагалися зробити з мене декоративну рослину. Але лють ще не встигла повністю охолонути, і земля під підлогою глухо відгукувалася на кожен удар мого серця.

Ноель нарешті зробив крок уперед.

— Я боявся, — сказав він тихо.

У кімнаті все ніби завмерло. Навіть гілки за вікном перестали бити у шибки. Я стиснула пальці.

— Я знаю. Та мені також страшно, але я не ховаю вас під землею, хоч і можу домовитись, — фиркнула я відвертаючись.

Лють у грудях не зникла, але стала менш гострою. Вона вже не була мечем. Радше гарячим каменем, який я не знала, куди покласти.

— Я, — сказала я повільно, — бачила, як мене заживо закопують у турботі. І це теж страшно.

Ноель заплющив очі на коротку мить. Коли розплющив, у них уже не було тієї жорсткої герцогської впертості. Лише втома.

— Я не хотів вас замкнути.

— Але замкнули.

— Так.

Це «так» вибило з мене частину злості. Бо він не виправдовувався, а я досі не могла звикнути до його прямоти. Таві почухав потилицю й буркнув:

— Мені не подобається, коли дорослі поводяться як дорослі. Це псує атмосферу сварки.

Я глянула на нього з-під лоба.

— А ти мовчи. Ти теж був у змові.

— Я був у змові проти твоєї смерті. Це, між іншим, благородна змова.

— Ти погрожував прибити мене подушкою, якщо я встану з ліжка.

— М’якою подушкою.

— Таві.

— Добре, середньої жорсткості.

Міла тихо пирснула й одразу прикрила рот долонею. Ніра смикнула вушками, намагаючись не усміхнутися. Напруга в кімнаті трохи послабилася. Я вдихнула глибше й поклала долоню собі на груди.

— Я не прошу дозволу бути собою, — сказала я вже тихіше. — Але я прошу вас не змушувати мене тікати, щоб нею бути.

Ноель опустив погляд на мою долоню, потім знову на обличчя.

— Тоді домовимося.

— О, почалося, — пробурмотів Таві. — Герцог відкрив дипломатичний сезон.

Віктор одразу дістав маленький записник.

— Я слухаю.

Я витріщилася на нього.

— Ви носите його з собою навіть уночі?

— Після знайомства з вами — так.

— Це образливо розумно.

— Дякую, леді.

Ноель підійшов ближче, але зупинився на відстані кроку. Просто став поруч та дав зрозуміти, що зрозумів. Поруч — не замість мене.

— Ви не йдете до Храму самі, — сказав він.

— А ви не замикаєте мене в кімнаті.

— Ви повідомляєте, якщо земля кличе.

— Ви не забороняєте мені йти лише тому, що вам страшно.

Його щелепа напружилася, але він кивнув.

— Я можу просити вас зачекати, якщо це небезпечно.

— Просити — можете.

— А ви можете відмовити?

— Можу, — чесно сказала я. — Але хоча б почую.

Віктор записував так швидко, наче ми укладали державний договір. Міла витягнула шию, намагаючись підглянути, а Ніра стояла поруч із вазою, яку так і не випустила з рук після землетрусу. Таві підняв палець.

— Додайте пункт: якщо руда дурепа знову почує загадкову пісню вночі, вона спершу будить мене.

— Чому саме тебе? — обурилася я.

— Бо я знайду тебе за запахом, навіть якщо ти знову вирішиш побігти в ліс у нічній сорочці, як проклята примара з поганим почуттям стилю.

— У мене гарна нічна сорочка, — я потріпала тканину.

— Вона тепер має травматичний зв’язок із ліаною.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але не знайшла гідної фрази. Це було рідкісне й огидне відчуття для тієї, в кого язик як помело працює. Ноель ледь помітно усміхнувся.

— Пункт про Таві слушний.

— Ви тепер союзники? — примружилася я.

— Тимчасово, — одночасно сказали Ноель і Таві.

Я зітхнула й опустилася назад у крісло, бо ноги після всієї цієї промови почали нагадувати варену локшину. Земля під підлогою більше не гуркотіла. Вона слухала мене разом з усіма. 

— Добре, — сказала я. — Тоді зранку не просто збираємо відомості. Ми шукаємо три речі: старі мапи підземних ходів, записи про договір Ровенарів із короною і все, що Храм називав «очищенням спадкоємиці від хибного відгуку».

Віктор кивнув, навіть не піднімаючи голови від записника.

— Я підніму архів маєтку. Також надішлю запит до королівської канцелярії, але обережно, без прямих згадок про підземелля Храму.