10.4

Потім мені все ж довелося взяти себе в руки й оглянути всіх присутніх. Таві було найгірше. Він тремтів, обіймав себе за плечі та дивився в одну точку. Від його звичної веселості не залишилося ні краплі. Я обережно ступила до нього й ніжно обійняла. Він сіпнувся, а тоді я відчула, як мені на маківку впала його сльоза, і він разом зі мною відвернувся обличчям до стіни.

— Вибач, — прошепотів він у моє волосся. — Я не захистив тебе… її. Не був поруч.

Його голос тремтів, а руки притискали мене до себе все сильніше. Я ніжно гладила його спину, притискалася носом до плеча та хитала головою.

— Він — не ти, — повторила я вже як мантру. — Ми всі тут — не вони.

Він відсторонився, але з обіймів не випустив. Його погляд затримався на моїх очах, потім на пов’язці. Його вуста ніжно торкнулися мого чола біля рани.

— Ого, — глузливо буркнула я, — і не розсипався.

Таві вмить повернув свій звичний вираз обличчя, витер сльозу й цикнув так голосно, ніби хтось дзенькнув склянками.

— Та настав і мій час тебе захистити, — я поклала руку йому на щоку й подивилася серйозно. — Мстивою була не тільки Флавія. А ті пута хтось підготував заздалегідь, знаючи, що ти будеш там.

Я озирнулася на Ноеля. Він тримав себе в руках на останніх нитках, картав себе й тремтів. Я зробила широкий крок до нього, і він підняв на мене свої чарівні, розгублені блакитні очі.

— Перепрошую, ваша світлосте, — сказала я й вліпила йому дзвінкого ляпаса.

Ноель навіть не відхилився. Лише завмер, ніби цей ляпас прибив його до місця краще за будь-яку печатку в документі. На блідій щоці повільно проступив рожевий слід від моєї долоні, а в очах, до того розмитих провиною, нарешті щось сіпнулося.

— Ось, — сказала я, струшуючи пальці, бо рука неприємно запекла. — Тепер ви тут. Не в тому житті, не біля тієї Флавії, не з тим мечем у руках. Тут. Зі мною. І якщо ви ще раз почнете дивитися так, наче вже поховали мене в голові, я вдарю вдруге.

Віктор за моєю спиною дуже тихо вдихнув. Так тихо, що я майже почула, як у його голові з’являється новий пункт у правилах маєтку: «Леді Флавії не видавати дозвіл на емоційні ляпаси без попереднього погодження».

Ноель повільно підняв руку до щоки, торкнувся місця удару й подивився на мене так розгублено, що в мене всередині щось болісно стиснулося. Він був не герцогом, не кам’яною стіною й не людиною, яка звикла тримати світ на плечах. Просто чоловіком, якому щойно показали його власний кошмар і залишили з ним наодинці на кілька надто довгих секунд.

— Ви… — хрипко почав він.

— Я, — підтвердила я. — Жива, зла, дуже втомлена й готова сваритися з богинею, Храмом, мертвими версіями себе і вами особисто, якщо ви будете поводитися як винний надгробок.

Таві за моєю спиною глухо пирхнув. Зовсім тихо, зламано, але все ж пирхнув. Це було мало. Це було майже нічого. Але я вчепилася в цей звук, як у доказ, що ми ще не провалилися остаточно. Ноель опустив руку. Його пальці трохи тремтіли, але погляд став чіткішим.

Віктор кашлянув. Емілія, яка стояла трохи осторонь, прикрила рот долонею, але не встигла сховати здивований погляд. Таві вже не плакав, хоча все ще тримався так, наче його кістки зібрали неправильно. Ноель дивився тільки на мене.

— Ви вдарили мене.

— Так.

— Щоб я прийшов до тями?

— І тому, що ви надто високий, щоб трусити вас за плечі. Це було практичніше.

Його губи здригнулися. Я видихнула й раптом відчула, як у мене самої підгинаються коліна. Адреналін, лють, страх, видіння, чужа смерть, Таві в путах, Ноель із мечем — усе це навалилося разом, запізно й дуже підло.

Ноель устиг підхопити мене раніше, ніж я осіла. Його руки лягли мені на талію й плече.

— Я ж сказала, — пробурмотіла я йому в груди, — не дивитися так, наче я помру.

— Ви щойно самі ледь не впали.

— Це не рахується. Це драматична слабкість після виховного заходу.

— Ляпас уже офіційно став виховним заходом? — сухо уточнив Віктор.

— Запишіть у протокол, — не відриваючись від Ноеля, буркнула я. — У виняткових випадках дозволено застосування долоні до герцогської дурості.

— Формулювання потребує доопрацювання, — відповів Віктор, але в його голосі з’явилося щось схоже на полегшення.

Ноель дуже повільно нахилив голову, і його подих торкнувся мого волосся.

— Я тут, — сказав він тихо. — З вами.

Я заплющила очі. На мить дуже захотілося просто повірити. Не аналізувати, не розкладати все по поличках свідомості. Просто стояти тут і знати, що його руки тримають саме мене.

— От і добре, — прошепотіла я. — Бо я не збираюся витягати вас із чужої смерті кожні п’ять хвилин. У мене, між іншим, графік щільний. Храм треба лякати, землю слухати, Таві годувати, а ще, здається, десь там лежить моє втрачене почуття самозбереження.

— Воно давно померло, — хрипко озвався Таві.

Я повернула голову й подивилася на нього.

— Ти ожив?

— На жаль. Хтось же має стежити, щоб ти не била герцогів частіше, ніж їси.

— Я їм регулярно.

— Брешеш.

І ось тоді я усміхнулася. Криво, втомлено, з очима, які ще пекли від сліз, але усміхнулася. Бо Таві стояв переді мною блідий, розбитий, із червоними очима, але вже бурчав. А Ноель тримав мене й дихав рівніше. А Віктор, напевно, подумки складав новий документ про неприпустимість ударів по високопоставлених особах у присутності свідків. 

Все ж таки шлунок озвався голодом. Звідкись одразу з’явилися Міла та Ніра. Мене насильно посадили за стіл, вручили виделку й ложку. Звісно, ножі для мене досі були заборонені. Хтось заправив серветку під горло й поставив переді мною завеликий шматок м’яса.

Я підняла очі. Мене із серйозним виглядом обступили Ноель, Таві, Міла та Ніра. Остання виглядала особливо смішно, коли супилася.

— У мене під такими поглядами шлунок працювати не буде, — хмикнула я.

І всі розійшлися, неочікувано знайшовши собі справу. М’ясо дивилося на мене так само загрозливо, як і всі присутні хвилину тому. Я поколупала його виделкою, переконалася, що воно не прокляте, не рухається і не намагається повідомити мені чергову страшну правду, після чого обережно відрізала край ложкою. Вийшло погано. М’ясо лише зсунулося тарілкою, а я відчула на собі одразу чотири погляди з різних кутів кімнати.