10.3

Ноель щось згадавши, повільно підняв очі на Емілію. Від одного його погляду дівчина знітилася, плечі напружилися.

— Можна запитати… — він акуратно відклав аркуш, — а що тоді це був за випадок у коридорі палацу?

Емілія спалахнула яскравим рум’янцем, очі її заметушилися. Моя п’яна свідомість миттєво вирішила, що саме зараз найкращий момент полізти в бійку й вияснити всі обставини. Навіть Таві притих, втупившись у дівчину. А та почала нервово смикати ногою, вдаючи, ніби у вікні відбувається щось вельми цікаве.

— Ти що, — булькнула я, — мого герцога викрасти хотіла? Ах ти ж свята коза.

Я повільно підвелася, відчуваючи, що свідомість уже майже не контролює тіло. Ноель ніжно схопив мене за зап’ясток, але я різко вирвала руку й тицьнула в нього пальцем.

— З тобою я поговорю пізніше.

— Що?! — взвизгнула білявка. — Ні! Тобто… так… тобто все зовсім не так, як здалося на перший погляд!

Я вже незграбно видерлася на стіл. Емілія налякано втиснулася в спинку дивана, шукаючи шляхи відступу від п’яної, розлюченої відьми, яка ще й ризикувала наблювати їй на голову від різкого руху.

— Я просто хотіла, щоб ви не почали закохуватися і не прожили знову все те жахіття зі смертю! — випалила вона, стискаючись у маленький клубочок.

Я застигла посеред столу. Дуже драматично. Дуже грізно. І вкрай невдало для рівноваги.

— Не почали… закохуватися? — повільно перепитала я.

Ноель унизу видав звук, схожий на придушений кашель. Таві сидів на підлозі, обіймав живіт і беззвучно трясся від сміху. Зрадник. Фамільярська підтримка, як завжди, валялася десь під каміном. Емілія кивнула так швидко, що світлі пасма затремтіли біля щік.

— У романі все починалося саме з цього! Ви зближувалися, герцог вас захищав, ви ставали для нього важливішою за все… а потім усе ламалося. Я думала, якщо не дати цьому початися, то ви виживете.

— О-о-о, — протягнула я й тицьнула пальцем у стелю, бо в Емілію вже не влучала. — Тобто ти вирішила врятувати мене від смерті, вкравши в мене романтичну лінію?

— Я не крала!

— Крала! Душевно крала!

— Флавія, — тихо сказав Ноель.

— Не «Флавія» мене, ваша світлосте. Тут злочин проти мого особистого життя.

Я хотіла пройтися по столу, але той раптом вирішив перетворитися на хитке море. Ноель миттєво підхопив мене за талію й акуратно зняв униз, попри моє слабке обурення. Я ображено вперлася руками йому в плечі, але тіло зрадницьки розм’якло від його тепла.

— Я ще не закінчила суд.

— Закінчили, — рівно відповів він.

— Я суддя.

— Ви п’яна.

— Це не заважає правосуддю.

— Дуже заважає, — пробурмотів Таві з підлоги.

Я кинула на нього погляд, але він тільки сильніше зареготав. Емілія тим часом сиділа бліда, з величезними очима, ніби щойно зрозуміла: її спроба врятувати сюжет від трагедії випадково створила нову, ще дурнішу трагедію — з віскі, столом і звинуваченням у крадіжці герцога. Ноель посадив мене назад на диван і не відпустив одразу.

— Еміліє, — промовив він тихо, вже без тіні сміху. — Ви не можете вирішувати за нас, кого нам любити й від чого тікати.

Вона опустила голову.

— Я знаю. Тепер знаю. Просто… я пам’ятала, як усе закінчилося.

— Ми теж тепер пам’ятаємо занадто багато, — сказала я тихіше, вчепившись пальцями в рукав Ноеля. — Але якщо кожен почне рятувати всіх, забираючи вибір, ми знову опинимося в чиємусь поганому романі.

Емілія кивнула. На очах у неї блиснули сльози.

— Вибачте.

Я подивилася на неї. Потім на Ноеля. Потім на Таві, який нарешті перестав сміятися й удавав, ніби просто так лежить на підлозі.

— Добре, — видихнула я. — Вибачення прийняті. Але якщо ще раз спробуєш викрасти мого герцога в профілактичних цілях, я тебе обстрижу. Не смертельно. Але драматично.

Емілія нервово пискнула. Ноель тихо стиснув мою руку.

— «Мого герцога»? — спокійно перепитав він.

Я завмерла. Віскі остаточно мене зрадив.

— Це… юридичний термін, — пробурмотіла я. — Тимчасового користування. Через прокляття. І розслідування. Не чіпляйтеся до хворої відьми.

Таві знову впав обличчям у килим і заскавчав від сміху. А Ноель, поки ніхто не дивився, тихенько нахилився до мого вуха. Його дихання ледь торкнулося шкіри, і я почула низький, теплий шепіт:

— Моя відьма.

Я завмерла так різко, що навіть віскі в голові на мить протверезіло. Щоки спалахнули. Вуха теж. Можливо, навіть душа почервоніла й сховалася за найближчу шафу.

— Не робіть так, — прошепотіла я, не повертаючи голови.

— Як саме?

Голос у нього був надто спокійний. Надто теплий. Надто близький до мого вуха.

— Не кажіть так, коли я п’яна, зла й щойно звинуватила святу дівчину у викраденні мого герцога.

— Вашого?

Я повільно повернула до нього обличчя. Дуже повільно, бо кімната ще мала нахабство хитатися.

— Ви зараз користуєтесь моєю слабкістю.

Ноель ледь помітно всміхнувся.

— Я лише уточнюю юридичний термін.

— Тимчасового користування, — пробурмотіла я, хоча рука сама сильніше стиснула його рукав.

Емілія сиділа навпроти, червона до кінчиків вух, і старанно вдавала, що розглядає власні пальці. Таві все ще лежав на килимі, але вже не сміявся вголос — лише дрібно здригався плечима. Зрадник, звісно, чув усе.

— Я хочу назад до справи, — сказала я, намагаючись зібрати залишки гідності. — До Храму, душ, прокляття й інших речей, які не шепочуть мені у вухо.

— Так, — одразу кивнула Емілія, надто радісно хапаючись за порятунок. — Храм. Я ще згадала одну сцену.

Ноель відступив лише на кілька сантиметрів, але його рука лишилася поруч із моєю. Цього вистачило, щоб я одночасно заспокоїлася й захотіла знову сховати обличчя в долонях. Емілія заговорила тихіше:

— У романі була стара садиба. Флавію туди відправили після нападу при дворі. Нібито для відпочинку. Але з нею поїхав храмовий наставник. Він казав Ноелю, що їй потрібна тиша, молитви й віддалення від усього, що «будить у ній темну кров».