10.2

Відпочинок довго не протримався. Храм надіслав відповідь на моє ввічливе прохання перестати робити те, що вони роблять проти землі. І, звісно, відповіли вони: «Не розуміємо, про що ви».

— Очікувано, — зітхнула я, сідаючи в крісло в кабінеті. — Ми взагалі ні до чого, просто повз проходили, а тут «оп» — і земля образилась. Так і було, вірите? І я повірила.

Ноель нахилив голову та виглянув з-за газети. В його очах блиснула усмішка, та губи не піддалися.

— Добре, — я ляснула себе рукою по стегну й підвелася. — Ноелю, ви зі мною в ліс. Трошки шугнемо Храм. А ти, Таві, — я перевела погляд на кота, — побудь тут. Твоя присутність буде відволікати.

Таві підняв голову з подушки так повільно, ніби я не наказала йому залишитися, а особисто образила.

— Моя присутність завжди корисна.

— Твоя присутність завжди гучна.

— Це різні форми користі.

— Таві, — я примружилася. — Я збираюся говорити із землею, показувати Храму відьомський середній палець і, можливо, робити щось дуже серйозне. Якщо ти будеш поруч, ми закінчимо тим, що ти посваришся з Пафнутієм або з’їси якесь підношення.

Кіт ображено смикнув хвостом, але не заперечив. Отже, я влучила в ціль. Ноель відклав газету й підвівся з крісла.

— Що саме ви плануєте зробити?

— Ще не знаю, — чесно зізналася я. — Але хочу піти до Каменя. Якщо Храм удає, що не розуміє, про що йдеться, треба дати землі сказати голосніше.

— Наскільки голосніше?

Я на мить задумалася.

— Так, щоб у них у чашках чай скис.

Таві задоволено муркнув:

— Оце вже схоже на нормальний план.

Я взяла пляшечку Гелени, кілька сушених квітів, чистий аркуш і перо — бо Віктор уже прищепив мені звичку документувати власні дурниці. Ноель мовчки подав мені накидку. Його пальці на мить торкнулися моїх плечей, поправляючи тканину, і під ребрами розлилося тепло. Не час, зовсім не час. Але тіло, як завжди, зраджувало в найвідповідальніший момент.

До лісу ми йшли швидко. Земля під ногами здавалася тихою, але не спокійною. Вона чекала. Коріння біля стежки ледь ворушилося, трава схилялася в мій бік, а десь глибше в хащах невдоволено зашелестів Пафнутій — ніби вже знав, що я йду не з миром. 

Біля Каменя повітря було важчим. Я поклала сушені квіти на пласку поверхню, торкнулася долонею холодного сірого боку й видихнула.

— Вони кажуть, що не розуміють, — промовила я тихо. — То давай пояснимо простіше.

Ноель став трохи позаду. Не втручався, але я чітко відчувала його присутність — рівну, теплу й надійну. Земля під долонею здригнулася. Як величезний звір, що нарешті підняв голову. Я заплющила очі й побачила Храм. Відгук землі. Камінь під білими стінами, печатки, що впивалися в ґрунт, тонкі світлі лінії, натягнуті, як зашморг. Земля не кричала. Вона терпіла. Поки що терпіла.

— Ось ви де, — прошепотіла я.

Під пальцями пішло тепло — повільне, густе й живе. Воно поповзло від Каменя в землю, далі по корінню, глибше, туди, де стояли чужі печатки. Ноель зробив крок ближче.

— Флавія?

— Я не ламаю, — сказала я крізь зуби. — Лише стукаю.

Десь далеко, дуже далеко, земля відповіла глухим ударом. Я всміхнулася, відчуваючи, як у грудях піднімається стара, відьомська, зовсім не чемна радість.

— Отак, — видихнула я. — Тепер нехай спробують не зрозуміти. Та й не все так складно… Емілія?

Ноель різко обернувся, рука миттєво лягла на рукоять меча. Я стримала усмішку й м’яко торкнулася його зап’ястя, зупиняючи. Дівчина стояла трохи поодаль, бліда й налякана. Погляд її метався між мною та герцогом, наче вона не знала, на кого безпечніше дивитися. Та вибір тут міг бути лише один. Звісно, на мене.

Я повільно випросталася, закинула важке волосся за спину й схрестила руки на грудях. Стояла спокійно, з високо піднятим підборіддям, і чекала. Нехай заговорить першою.

— Я… я не хотіла підслуховувати, — ледь чутно пробурмотіла вона.

Я не змогла стримати глумливої посмішки.

— Ага, звісно. Просто проходила повз землі Ровенарів, побачила гарного герцога і вирішила зазирнути «на вогник»? — я повільно ступила вперед. — Емілія, не треба мене за дурну тримати. Ти слідкувала. Рознюхувала. І я хочу знати — що саме ти встигла вивідати, душа?

Дівчина різко втягнула повітря. Зіниці її звузилися до голок, а руки мимоволі стиснулися в замок і притиснулися до грудей, ніби могли захистити від мене. Схоже, я влучила в самісіньке яблучко. Вона справді була однією з переплутаних. Від цієї думки легше не стало.

— Душа? — тихо зауважив Ноель у мене за спиною.

Я видихнула крізь зуби й повільно обернулася до нього. Гарний. Як завжди, до чорта гарний. Довелося коротко пояснити, що сталося того вечора на балконі палацу під час прийому й чому я зараз розмовляю з Емілією саме так. Ноель звів брови. Його погляд миттєво похолов і пересунувся з мене на дівчину, яка ледь трималася на ногах, бліда, як полотно.

— Флавія… так ви… — вона запнулась, — ти… ти не з цього світу? Хвала богам!

Емілія видихнула так полегшено, ніби з її плечей зняли цілий світ, і повільно опустилася на коліна просто посеред лісу. На мить мені навіть стало її шкода. Здається, вона давно мене підозрювала, але досі не була впевнена. Та це не знімало головного питання.

— Що ти забула в цьому лісі, на території Аббертонів? — тихо, але жорстко запитала я.

Вона тихо пискнула й підняла на мене свої великі бурштинові очі. Я відчувала, як за моєю спиною напружився Ноель, але не обернулася. Не могла дозволити собі втратити маску холодної наполегливості.

— Прийшла… попередити, — нарешті витиснула з себе Емілія. — Я не бажаю вам зла. І щиро співчувала, коли читала роман…

Вона приклала руку до грудей і повільно підвелася. Кілька сухих листочків залишилися на її світлій сукні, але дівчина навіть не помітила цього.

— М-м, не одна ти співчувала, — фиркнула я, кинувши швидкий погляд на Ноеля.