Розділ 10

Добу ми просто лежали, пили воду та відходили. Після цього дівчата поїхали з розтоптаною честю й похмурим вороном, який вороже зиркав на Ноеля. Я ж зварила настоянку, що смерділа гірше за смерть, і нарешті вилікувала горло та перестала звучати як скрипуча підлога.

— Ла-ла-ла, — протягнула я для точності. — Працює.

Погляд упав на дошку, яка нагадувала, що час вирушати за новими відповідями. Я хотіла докопатися до правди, вирвати корінь і зрозуміти, з чого ж усе почалося. Та мої думки перервав Рейвен своїм відточеним стуком. Він оглянув мене з ніг до голови, оцінив стан людяності та передав листа.

Я звела брови, та все ж листа взяла. Там було запрошення на чаювання. Від герцогині. Я відкрила рота й перевела погляд на Рейвена в очікуванні відповідей. Та він просто кивнув: «бачите те, що бачите». Схоже, я його чимось образила.

— У мене від чаю болить живіт, нікуди я не піду! — пробурмотіла я.

— Леді Флавія, ви маєте. Після того як сам король оголосив вас офіційною спадкоємицею земель Ровенарів, вас визнали у світських колах. Отже, ви маєте виконувати обов’язки леді.

— Обов’язки леді? Рейвене, я не леді, нагадаю, — низько промовила я.

Та він не відступав. Звісно, це ж сам лорд Рейвен.

— Ваші батьки активно брали участь у таких заходах та налагоджували нові знайомства. Ви також маєте цим займатися. Про Аббертонів уже ходять неприємні розмови через вас.

Я нахилила голову. В очах блиснув гнів. Віктор стояв рівно, наче струна, і навіть не хотів розуміти, що зараз натякнув на мою «негідність». Я голосно цикнула та кивнула, визнавши свою поразку.

— Я вдягну туди те, що захочу сама, — він хотів заперечити. — Інакше, ваша лордовість, Ноель дізнається, що у ваших очах я дикунка, яка псує честь великих Аббертонів.

— Леді, — рівно промовив він, — я не говорив такого.

— Але саме це він і почує, — я посміхнулася, сідаючи на стіл.

Рейвен коротко вклонився й вийшов. Одразу після нього зайшов Таві, провівши Віктора хижим поглядом. Він підняв очі на мене та звів одну брову. Я похитала головою й прикрила очі.

Я згадала цю герцогиню. У романі вона також нерівно дихала до Ноеля та кілька разів надсилала йому неоднозначні листи, які він ігнорував через Емілію.

Таві мовчки підійшов до столу, витяг запрошення з моїх пальців і пробігся очима по рядках. Його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Ні. Це погана ідея, — відчеканив він.

— Я теж так сказала.

— І чому ми досі не спалили лист?

— Бо Рейвен має нюх на підпалені соціальні обов’язки. На жаль, — видихнула я.

Таві скривився, але лист не спалив. Лише поклав його на стіл так, ніби це була отруйна жаба. Я злізла зі столу й підійшла до дошки. Там досі висіли мої смерті, її смерті, уривки чужих слів і нитки, що вели в усі боки. А тепер ще й герцогиня яка, ймовірно, закохана в герцога та викликає мене на допит.

— Вона може щось знати, — сказала я неохоче.

Таві застиг та перевів на мене погляд.

— Ти серйозно?

— У романі вона крутилася біля Ноеля. Якщо світські кола шепочуться про мене, то вона точно слухає уважніше за інших. Такі жінки не просто п’ють чай. Вони збирають чужі слабкості в чашки й помішують ложечкою облизуючи її.

— Тобто ти хочеш піти до жінки, яка може бути закохана в герцога, знає плітки й запросила тебе на чаювання після того, як тебе офіційно визнали спадкоємицею?

— Коли ти так кажеш, це звучить ще гірше.

— Бо воно і є гірше.

Я потерла обличчя долонею. Хотілося назад на дах, у не-шабаш, у похмільну смерть, куди завгодно, тільки не в кімнату з витонченими леді, які усміхаються так, ніби вже обрали місце для твого падіння. Але Рейвен мав рацію. Ненавиджу, коли Рейвен має рацію.

— Я піду, — сказала я. — Але не як покірна леді. Як Ровенар.

Таві примружився.

— Це значить, що буде скандал?

— Це значить, що скандал буде красиво одягнений. Але буде, треба буде зарання домовитись пожити у ведмедів.

До вечора я обрала вбрання сама. Закритий живіт, ноги, взуття — щоб королева не з’явилася в моїй совісті з докором. Але все інше було моє: зелена, пояс із дрібними монетками, тонкі браслети, волосся частково зібране, частково вільне, щоб усі пам’ятали, що перед ними не чергова леді, а відьма з роду Ровенарів.

Коли Ноель побачив мене біля сходів, зупинився.

— Ви йдете на чаювання чи оголошувати війну?

— Це залежить від якості чаю.

Його погляд ковзнув по мені уважно, він не засуджував. Ніколи не засуджував і це кожного разу відкликалось десь глибо.

— Герцогиня любить перемагати словами. Будьте обачними, — кивнув він.

— А я бачу ви її гарно знаєте, — видихнула я. — Та нічого, я теж на язик як вогонь, боляче й невчасно.

Таві пирхнув за спиною одягнений у сорочку та шкіряний жилет. Я проігнорувала. Ноель підійшов ближче й тихо сказав:

— Не дозволяйте їй змусити вас почуватися менш значущою, ніж ви є.

Я всміхнулася.

— Пізно. Я вже велика проблема.

— Так, — погодився він. — Саме тому вона вас і запросила.

Після його слів я тільки ще сильніше переконалася в тому, що це не просто милі посиденьки з дівчатами. Це перевірка мене на міцність, випробування терпіння й пошук прогалин в обороні. А в мене їх, як дірок у сотейнику, — купа.

Їхати було далеко й непросто. Таві бурчав на погані дороги й на те, що він би довіз мене з вітерцем. Та Рейвен заборонив це ще при виході з маєтку. Я лише злісно пирхнула та зручніше вляглася на сидінні, закинувши ноги догори, щоб не затікали від довгого сидіння. Таві, який спочатку сміявся, згодом приєднався.

І ось показався розкішний маєток герцогині Аделаїди Рейнфорд. Навіть її ім’я вже натякало на гострі зуби та красиве обличчя. Нас зустрів слуга роду. Таві йшов поруч, мов стіна, та зиркав на всіх, хто смів підняти на мене кривий погляд. А я поволі ступала за слугою, навіть не роздивляючись портрети. Потрібно було триматися так, наче я щодня відвідую такі місця.