9.3

Ранок настав швидко. Горло неприємно дерло після крику, очі пекло від учорашніх сліз. Я оглянула кімнату. Таві спав на сусідній подушці, пускаючи слину, а Ноель… спав у кріслі, схиливши голову набік. Він навіть у такій позі виглядав шляхетно.

Я тихенько піднялася, стала босими ногами на прохолодну підлогу й підкралася до Ноеля, нависнувши над ним. Він мирно сопів.

— Бу! — я встромила пальці йому в ребра.

Ноель прокинувся миттєво. Його рука перехопила моє зап’ястя раніше, ніж я встигла відскочити, а очі розплющилися різко, насторожено, ще затуманені сном. На мить я побачила не герцога, а чоловіка, який звик прокидатися від небезпеки. Лише потім він упізнав мене. 

— Флавія, — видихнув він хрипко.

Я завмерла, стоячи між його колінами, із затиснутим у його руці зап’ястям і дуже розумним усвідомленням, що будити герцогів лоскотом після всіх нічних жахів — не найкраща ідея.

— Я просто перевіряла, чи ви живі, — прошепотіла я.

Він кілька секунд дивився на мене. Потім його погляд пом’якшав, а великий палець ледь торкнувся внутрішнього боку мого зап’ястя. Зовсім випадково. Або ні.

— І який висновок?

— Живі. Небезпечно швидкі. Трохи сонні.

— А ви?

Я хотіла пожартувати, але горло боліло. Тому просто знизала плечима.

— Теж жива.

Ноель повільно відпустив мою руку, але не прибрав долоню далеко. Я могла відійти. Натомість залишилася стояти поруч і дивитися, як сонне світло лягає на його обличчя, робить суворі риси м’якшими.

— Ви спали в кріслі, — сказала я тихіше.

— Так.

— Це незручно.

— Бувало гірше.

Я нахмурилася, а він ледь помітно всміхнувся. І от саме ця маленька усмішка добила мене. Я потягнулася й обережно прибрала пасмо волосся з його чола. Ноель не поворухнувся. Лише дивився.

— Відьомське визнання? — тихо спитав він.

Я відчула, як щоки теплішають.

— Ні. Це… ранкова перевірка шляхетності зачіски.

— І?

— Потребує втручання.

Я провела пальцями ще раз, уже повільніше. Він прикрив очі на мить, і в мене всередині все стало тепліти.

На ліжку Таві голосно сопнув, перевернувся на інший бік і пробурмотів щось нерозбірливе. Ми обоє завмерли, наче нас застали за злочином. Потім я тихо пирснула, а Ноель нарешті випустив стриманий, низький сміх. Я нахилилася ближче й прошепотіла:

— Дякую, що залишилися.

Його погляд знову став серйозним.

— Я залишуся стільки, скільки буде потрібно.

Серце стиснулося. Я кивнула, бо голосу не вистачило, і відступила на пів кроку. Але Ноель устиг легко торкнутися моїх пальців. На цей раз не хотілось питати себе, чи це моє тепло, чи ні. Я просто дозволила йому бути.

— Якщо ви зараз почнете цілуватися, дозвольте мені спочатку вийти, — буркнув Таві, ставши людиною.

Його волосся жило окремим життям, сорочка задерлася, оголивши живіт. Я з ввічливості нижче не дивилася. Таві, схоже, спав без білизни. Ноель зміг витримати холодну герцогську стриманість. Та кутики губ усе одно зрадницьки смикалися.

— Тавіусе, тобі краще думати не про поцілунки, — я перевела погляд на його обличчя, — а про приховування свого… стручка. Скажімо так.

Таві спалахнув червоним, перевів погляд униз і схопив подушку, прикрившись. Мою подушку. Я повільно подивилася на подушку, потім на Таві, потім знову на подушку.

— Це була моя подушка.

— Тепер це щит честі, — буркнув він, усе ще червоний.

— Щит чого?

— Не добивай, — прошипів Таві.

Ноель дуже чемно відвернувся до вікна, але його плечі ледь помітно здригнулися. Я примружилася.

— Ваша світлосте, ви смієтеся?

— Ні.

— Брехня.

— Стримуюся.

— Погано.

Таві, не випускаючи подушку, позадкував до дверей. Сорочка нарешті опустилася нижче, але вигляд у нього був такий ображений, ніби це ми з Ноелем з’явилися в його кімнаті зранку без пристойного нагляду.

— Я йду вдягатися. А ви двоє поводьтеся пристойно. Хоч раз у житті.

— Це каже чоловік із моєю подушкою на причинному місці, — сказала я.

Таві видав задушений звук і майже вибіг у коридор. Двері за ним зачинилися. У кімнаті стало тихіше. Я опустилася назад на край ліжка й потерла очі. Сміх трохи розігнав важкість після вчорашнього, але горло все ще дерло, а тіло просило не подвигів, а чаю. Ноель підійшов ближче й зупинився поруч.

— Ви сьогодні виглядаєте краще, — сказав він.

— Після нічного крику, сліз і сімейної сцени з подушкою?

— Саме тому.

Я підняла на нього погляд. Він уже не сміявся, а дивився спокійно, тепло. Наче ранкова дурість не скасувала нічного болю, але дала нам місце, де можна дихати.

— Я не знаю, що робити далі, — тихо сказала я.

— Поснідати.

— А після?

— Після — по одному питанню за раз.

Я зітхнула. Це звучало надто розумно для ранку.

— Ви точно не Віктор у гарнішій оболонці?

Кутик його губ знову сіпнувся.

— Сподіваюся, ні.

У двері обережно постукали. Цього разу не Віктор — надто м’яко. Ніра просунула голову, побачила нас, одразу почервоніла й опустила очі.

— Леді Флавія, вам принесли воду для вмивання… і пан Тавіус просив передати, що подушку поверне після повного відновлення гідності.

Я прикрила обличчя долонею.

Ноель усе ж не втримався й тихо засміявся. А я, попри пекуче горло й важкість у грудях, засміялася разом із ним. 

— Просто Флавія, не леді я… після вчорашньої брані так точно, — прохрипіла я.

***

За столом Таві постійно ховав очі й сів подалі від мене. Я їла теплий суп, запивала його чаєм із медом та уважно спостерігала. Ноель не втручався.

— Таві, чого я там не бачила? — озвалася я, намазуючи хліб маслом ложкою. — Усе так само, як того дня, коли ти нализався валер’янки й голяка бігав за метеликом по лісу. Я тебе ледве зловила.

Таві подавився чаєм. Ноель дуже повільно поставив чашку на стіл, але я бачила, як його губи зрадницьки смикнулися. Віктор, який саме переглядав ранкові папери, завмер із пером у руці.