9.2

Та на язиці крутилася фраза Ноеля: «у вежу». Він кликав її туди поговорити, стримуючи лють. Кохав ту Флавію безмежно, та хотів пояснень. Виправдань. Хоча б чогось, що дозволило б йому її зрозуміти.

— Ноелю, — я стиснула його руку, — нам треба у вежу. Зараз же.

Мій погляд не терпів заперечень, та я помітила, як стиснулася його щелепа. Це видіння боляче вдарило по ньому, та він тримався. Мабуть, запевняв себе в тому ж, у чому запевняла себе я: це не він. Не може бути ним.

Таві різко обернувся.

— Ні.

— Так, — відповіла я й уже рушила назад до стежки.

— Флавія, ти щойно вийшла з видіння!

— Саме тому треба йти зараз, поки пам’ятаю, де шукати.

Він хотів заперечити, але Ноель випередив його. Він коротко кивнув, підвів Альтаїра ближче й допоміг мені сісти. Його руки були спокійні, та я відчувала напругу в кожному русі. Він не хотів повертатися туди. Не після того, що почув. Але поїхав би навіть у вогонь, якщо там лежав уламок відповіді.

До вежі ми поверталися швидше. Таві бурчав попереду, Альтаїр сердито пирхав від різкої зміни плану, а я вчепилася в гриву й намагалася втримати в голові обривок: «…у вежу…» Якщо галявина була ударом, то вежа мала стати відповіддю.

Коли ми знову піднялися нагору, повітря здалося важчим. Сонце вже било у вікно, але мені було холодно. Я стала біля підвіконня, де бачила білий бузок, і простягнула руку до Ноеля.

— Так само, — сказала я. — Місце і ви.

Він зняв рукавичку без вагань. Цього разу торкнувся міцніше. Я вдихнула. Спершу нічого. Лише вітер, пил і Таві за спиною, який тримав настій уже напоготові. Потім вежа різко потемнішала.

Флавія стояла біля вікна, вже без усмішки. Волосся розтріпане, губи припухлі, сукня зім’ята. Вона дивилася на вихід, наче чекала вироку. Ноель увійшов слідом — той, інший. Блідий, злий, з болем у кожному кроці.

— Чому? — його голос зірвався майже одразу.

Флавія усміхнулася. Втомлено та розчаровано. 

— Тепер болить?

Він завмер.

Вона зробила крок до нього, та він не відступив. Навпаки — ніби чекав, що вона торкнеться, пояснить, скаже, що це була помилка, пастка, що завгодно. Я бачила це в ньому так ясно, що стало важко дихати.

Він хотів її виправдати. Флавія це теж бачила.

— Я хотіла, щоб ти страждав, — сказала вона. Далі слова знову попливли, наче вода заливала вуха. — …як я страждала… коли ти…

Я стиснула руку Ноеля сильніше. Теперішнього. Його пальці відповіли одразу. Видіння смикнулося. Інший Ноель щось сказав. Я почула тільки:

— Я не міг… 

Флавія коротко й холодно засміялася. Потім раптом повернула голову до мене. Прямо крізь час.

— Дивись уважно, — сказала вона майже беззвучно. — Любов теж можна використати як меч.

Вона стала на підвіконня. Вітер смикнув її сукню й волосся. Вона сміялася. Ноель простягнув до неї руку, а вона щось промовила. Його зіниці звузилися.

І вона ступила назад, зникаючи у вікні.

Видіння рвонулося за нею вниз. Я не впала, але тіло сіпнулося так різко, що Ноель схопив мене за плечі й притиснув до себе, не даючи зробити крок до вікна. У горлі застряг крик — не мій, її, його, чийсь розірваний між часами.

Камінь під ногами знову став старим. Сонце повернулося. Вітер бив у лице вже звичайним теплом, а не холодом того вечора.

— Флавія, — Ноель говорив низько, майже наказом. — Подивіться на мене.

Я підняла очі. Його обличчя було близько, живе, напружене. Не те, перекошене жахом біля вікна. Це трохи допомогло.

— Вона вистрибнула, — прошепотіла я.

Таві за моєю спиною різко втягнув повітря. Ноель не відпустив мене, лише його пальці сильніше стиснули тканину на плечах.

— Що вона сказала? — запитав він.

— Не чула. Тільки бачила вашу реакцію. Того Ноеля. Вона сказала щось перед тим, як зробити крок. І він… — я ковтнула повітря. — Він зрозумів. Або злякався не стрибка, а саме слів.

Таві підійшов до вікна, обережно визирнув униз і відразу відступив.

— Прекрасне місце для романтичних розмов, — сухо сказав він. — Одразу з можливістю померти драматично.

Я не засміялася. Навіть не всміхнулася. У голові ще крутилася фраза: «Любов теж можна використати як меч». Це не звучало як образа, це звучало як урок. 

— Вона хотіла його покарати, — сказала я. — Не просто зрадою. Вона хотіла, щоб він бачив, як вона зникає по його вині… 

Ноель заплющив очі на мить. 

— Це не ви, — сказав він.

Я подивилася на його руки на моїх плечах.

— А це не ви.

Він кивнув. Не одразу, але кивнув. Таві забрав настій назад у сумку й став між нами та вікном, ніби власним тілом міг закрити прохід у чуже минуле.

— Все. Досить. Вежа на сьогодні закрита.

Я не сперечалася. Пальці тремтіли, ноги стали ватяними, і навіть дошка в кабінеті не здавалася зараз такою привабливою. Записати треба було багато. Але спершу треба було вийти звідси так, щоб не оглядатися на вікно кожні три кроки.

Ноель нарешті відпустив мої плечі, але одразу подав руку. Я взяла її. Просто вчепилася, бо мені потрібна була теперішня долоня, щоб не піти слідом за чужим падінням.

***

Я злісно списувала папір, не даючи пальцям відпочивати. Пришпилювала аркуш до дошки й поверталася до записів.

Флавія в романі померла у вогні — зла й безумна. У цих видіннях вона пішла на смерть добровільно, перед цим розбивши серце чоловікові, який її кохав. І зробила це спеціально. За допомогою третьої сторони.

В одну мить я припинила писати. Різко підвелася й вийшла в сад, з яким був поєднаний кабінет. Небо вкрили зорі, десь співали цвіркуни, а я вже не могла тримати все в собі. Тому набрала повні груди повітря й почала кричати до печіння в легенях. Сліз не було, та нічні птахи стрепенулися, земля здригнулася, відповідаючи на мій крик.

— Та скільки, бляха, можна?! — кричала я в повітря. — Навіщо ти це робила?! Ви! Ви це робили! Двоє сраних ідіотів, які тепер мучать мене!!! А-а-а-а!