9.1

Флавія була щаслива. Вона дивилася у вікно, тримаючи в руках букет пишного білого бузку. Я знову бачила це збоку. Її довге волосся розвівав вітер, легку красиву сукню теж. Вона озирнулася. Там стояв Ноель. Він усміхався, подав їй руку й умить підхопив під стегна, закрутивши під дзвінкий сміх.

Мій сміх. Він поставив її на ноги. Вона торкнулася рукою його щоки, і він сам притулився до її долоні. А коли Ноель задоволено прикрив очі, її погляд знову зачепився за мене.

Зелені гострі очі, руде волосся, усмішка. Жива, не безумна. Вона повернулася до герцога й щось прошепотіла йому. Він здивувався, але просто поцілував її долоню, не зважаючи. До мене ці слова не долинули.

Флавія нахилилася назад, коли Ноель тримав її за талію. Наші погляди знову зустрілися саме тоді, коли він цілував її ключиці. Але цього разу її усмішка була хижою.

Вона знала, що я дивлюся. Видіння почало розвіюватися. Ноель міцно тримав мене за руку, поки я дивилася на нього крізь пелену, яка поволі відступала. Мій погляд упав на наші руки, потім на схвильованого Таві з відкоркованим відьомським настоєм. Але я лише закрила обличчя другою рукою й сіла навпочіпки, ховаючи червоні щоки.

Таві розумів свою відьму з пів слова і дуже, дуже гидко посміхнувся.

— Що, знову п’янкі герцогські цілунки в шию чи щось цікавіше? — прощебетав він.

Я взяла із землі жменьку камінців і жбурнула в нього. Він заскавчав та засміявся одночасно.

— Я сприйму це як підтвердження, — Таві ухилився від ще одного камінця й показово сховав настій за спину. — Рум’янець у тебе аж до вух.

— Це від спеки, — буркнула я в долоні.

— Звісно. Вежа. Вітер. Ранок. Дуже спекотно саме на обличчі.

Я знову намацала камінці, але Ноель м’яко стиснув мою руку. Я завмерла. Він досі тримав мене, хоч видіння вже відпустило. 

— Флавія, — тихо сказав він. — Що ви бачили?

Я повільно опустила руки від обличчя, але на нього не подивилася. Куди завгодно — на підлогу, на камінці, на Таві, який тепер уже не сміявся так голосно. Тільки не на Ноеля, бо в голові ще стояло, як він — той, із видіння — тримав іншу мене за талію й цілував ключиці так, ніби світ мав почекати.

— Бузок, — сказала я нарешті.

Таві кліпнув.

— Це все? Ми заради бузку ледь не відкривали настій?

— Білий бузок, — я ковтнула повітря. — Вона стояла тут. Біля вікна. Була щаслива. У руках тримала букет. А ви… — я нарешті глянула на Ноеля й одразу пошкодувала. — Ви були з нею.

Тиша стала дуже щільною. Ноель не відпустив мою руку, але його пальці ледь напружилися.

— Я?

— Не ви. Тобто ви. Але не цей ви. Не знаю, — я потерла чоло вільною рукою. — Ви підхопили її під стегна, закрутили, вона сміялася. Потім… ну… були цілунки. Багато зайво гарних цілунків для робочого видіння.

Таві видав приглушений звук, схожий на задушений сміх, але вчасно затулив рота рукою. Я кинула на нього злий погляд.

— Ще один звук — і я перевірю, чи вміє фамільяр падати з вежі елегантно.

Він підняв руки, показуючи, що мовчить. Ноель дивився на мене вже інакше. Не насмішливо, не збентежено. Стримано. Мені це не подобалось, бо червонію тільки я одна.

— Вона вас бачила?

Я кивнула.

— Так. І цього разу вона не була безумною. Вона була жива, щаслива. Але коли дивилася на мене… — я обійняла себе за плечі. — Ніби я чужа. Ніби стою там, де не маю стояти.

Вітер увірвався у вікно й розкидав моє волосся по плечах. Я здригнулася, бо на мить здалося, що це не вітер, а її пальці торкнулися потилиці. Ноель зробив пів кроку ближче.

— Ви не забрали її місце.

Я всміхнулася криво.

— Ви навіть не знаєте, про що я подумала.

— Знаю достатньо.

Я хотіла відповісти, але слова застрягли. Бо проблема була не тільки в ній. Не тільки в тій Флавії, яка дивилася на мене з чужого щастя. Проблема була в тому, що серце досі калатало після побаченого не від страху. Таві зітхнув і закоркував настій.

— Добре. Записуємо: каталізатор спрацював. Місце — вежа. Людина — герцог. Емоція — соромний романтичний жах.

— Таві.

— Що? Я скоротив.

Я підвелася, трохи хитаючись, і Ноель одразу підтримав мене. Я не відсторонилася. Просто глибоко вдихнула й подивилася на підвіконня, де у видінні стояла вона з білим бузком.

— Мої улюблені квіти — бузок. Тільки не білий, — пробурмотіла я, вдивляючись у краєвид.

Ноель опустив погляд на мене.

— Який саме? — тихо спитав він.

Я на мить зависла. Питання було просте, майже буденне, але після видіння воно було надто інтимним.

— Бузковий, — сказала я. — Звичайний. Той, що пахне весною, двором після дощу й дурною надією, що все ще може бути добре.

Таві скривився.

— Квіти з запахом дурної надії. Записати на дошку?

— Запиши собі на лоб.

Він пирхнув, але цього разу не став дражнити далі. Мабуть, навіть Таві зрозумів, що я стою на тонкій межі між соромом, страхом і дивним болем від чужого щастя. Ноель не відпустив мене. Стояв поруч так близько, що я відчувала його тепло.

— Білий бузок може означати спогад, — промовив він. — А не збіг.

Я повільно кивнула. У грудях ще кололо від побаченого. Але тепер до цього додалося інше — маленька різниця, за яку можна було вчепитися.

— Отже, це не зовсім я, — прошепотіла я. — Навіть у дрібницях.

— Не зовсім, — підтвердив Ноель.

Ці слова стали як ковток повітря. Не повне спасіння, не відповідь на все, але маленька щілина між мною і тією Флавією. Мій бузок був не білим. Мої руки зараз не тримали букет. І Ноель поруч був теперішній, не той, що усміхався їй у видінні. 

Таві закоркував настій і сховав його назад у сумку.

— Добре. Вежа спрацювала. Герцог спрацював. Бузок нас образив. Можемо йти, поки ти не вирішила ще раз перевірити каталізатори через обійми, цілунки чи інші небезпечні методи.

Я почервоніла знову.

— Таві.