Розділ 9

Не снідавши, я вискочила до кабінету. Ніра та Міла були моїми протеже й принесли поїсти, поки я списувала лист за листом, переписуючи події роману та уникаючи романтичних сцен і томних поглядів на сходах. Фу.

Вийшло ні багато ні мало, але мінімум десять місць, де була Флавія з роману. Основних — п’ять: «таємне місце», Храм — боже, поможи, — палац, стара садиба. Із цього всього найбільше поки цікавили «таємне місце», яке описували як тихий закуток для відьми, де вона інколи зникала, та стара садиба, про яку взагалі була одна фраза.

Треба було уточнити в Ноеля, чи знає він щось про ці місця за їхніми короткими описами. Ніра запихала мені в рот виноград і спостерігала за тим, як я пишу. Схоже, спостерігала уважно, бо виноградинки скоро заполонили всі мої щоки, і я стала схожа на хом’яка із запасами.

— Дофить, — буркнула я, прожовуючи виноград.

Ніра зойкнула й розсміялася, відкладаючи миску з виноградом. Останнім часом вона стала біля мене сміливішою. Марта навіть хвалила її за старання та наполегливе навчання. Міла стерегла двері від Таві, який усе намагався потрапити сюди й бурчати під вухо. А зараз це б мене тільки відволікало.

Я встигла списати ще два аркуші, перш ніж двері знову здригнулися від обуреного стуку.

— Я не бурчатиму, — почулося з-за дверей.

Міла, стояла на варті мов охороняла не відьму в чорнилі, а скарб дракона, відповідала:

— Ви так кажете вже втретє.

— Бо мене втретє не пускають.

— Леді Флавія зайнята.

— Леді Флавія без мене наробить дурниць.

Я підняла палець, не відриваючись від аркуша.

— Скажи йому, що я вже наробила, і тепер просто оформлюю їх письмово.

Міла передала майже дослівно. За дверима запанувала важка тиша.

— Це ще гірше, — нарешті сказав Таві.

Ніра тихо хихикнула й подала мені чашку. Я зробила ковток, поставила її між паперами й обвела п’ять головних місць червоним чорнилом. «Таємне місце» я підкреслила двічі. Воно дратувало найбільше. У романі його описували так, ніби авторка дуже хотіла зробити загадково, але забула, що хтось потім житиме в цьому світі й намагатиметься знайти той клятий закуток.

Стара садиба теж муляла. Одна фраза, майже випадкова: «Флавія повернулася зі старої садиби блідою, як смерть, і того вечора не говорила навіть із герцогом». Ні де, ні чия, ні навіщо вона туди ходила. Просто стара садиба. Дуже корисно. Майже як «піди туди, не знаю куди, знайди те, що травмувало відьму». Я відклала перо й потерла скроню.

— Ніро, Міло, мені потрібен Ноель. Або Віктор. Краще обидва. І Таві можна впустити, але якщо він бурчатиме, я пришпилю його до дошки як окремий каталізатор.

Міла миттєво відчинила двері. Таві стояв на порозі з таким обличчям, ніби вже збирався виголосити довгу промову, але побачив дошку, папери, мої щоки після винограду й Ніру з мискою — і передумав.

— Ти схожа на хом’яка, який розслідує вбивство, — сказав він.

— Я попереджала.

— Це не бурчання. Це точний опис.

Я тицьнула в нього пером і повернулася до списку. За кілька хвилин прийшов Віктор, а слідом Ноель. Він зупинився на порозі, швидко оглянув кімнату й затримав погляд на мені. Я вдавала, що не помітила. Після всього, що було, дивитися на нього довше двох секунд було небезпечно для мого робочого процесу.

— Мені потрібні місця, — сказала я без вступу й простягнула аркуш. — За описами. Не питайте, звідки. Поки просто скажіть, що впізнаєте.

Ноель узяв список. Віктор став поруч, і вони обидва схилилися над папером. Таві, звісно, теж підліз збоку, бо таємниці без його носа в цьому домі не жили. Палац і Храм вони впізнали одразу. Це було нецікаво й огидно передбачувано. «Таємне місце» змусило Ноеля насупитися. Він прочитав опис двічі, потім перевів погляд на Віктора.

— Закинута вежа спостереження, — сказав він.

Віктор коротко кивнув.

— Можливо. Стара сторожова вежа біля західної межі лісу. Не використовується багато років. Тиха, заросла, з окремим підйомом і видом на частину земель.

У мене всередині щось клацнуло.

— А стара садиба?

Тут вони замовкли. Ноель повільно опустив аркуш.

— На землях Ровенарів була стара мисливська садиба. Після зникнення ваших батьків її замкнули. Вона стоїть ближче до лісу, майже на межі храмових доріг.

Я взяла чистий аркуш і швидко написала: «Вежа — перевірити», «Стара садиба — важливо», «Межа храмових доріг». Потім пришпилила все на дошку так різко, що Ніра здригнулася.

— Чудово, — сказала я. — Тоді почнемо не з Храму. Почнемо з місць, де Флавія могла ховатися сама.

— Не сьогодні, — одразу сказали Ноель, Таві й Віктор.

Я повільно обернулася.

— Ви репетирували?

— Ні, — сказав Віктор. — Але здоровий глузд іноді звучить хором.

Я хотіла сперечатися, але тіло зрадницьки нагадало: ніч, чорнило, ванна, майже без сну й виноград у щоках замість нормального сніданку. Тож я лише ткнула пальцем у дошку.

— Добре. Сьогодні — план. Завтра — вежа.

Ноель подивився на мене уважно.

— Не самі.

— Знаю.

— І не з одним Таві.

— Я тут, між іншим, чудовий супровід, — образився Таві.

— Ти чудовий супровід до хаосу, — буркнула я. — А мені потрібен супровід, який ще й документи підпише, якщо мене знову накриє видінням.

Віктор уже дістав блокнот.

— Це можна організувати.

Я сіла назад, нарешті проковтнула останню виноградинку й подивилася на дошку. 

Мене нагодували як на забій, і я стояла на ґанку, вдивляючись у густий ліс, який ховав від мене таємниці та бажав, щоб я розібралася в усьому сама. Завтра зранку, до спеки, ми поїдемо до оглядової вежі, де я, можливо, зустрінуся з іще одним видінням.

Серце стискалося, а тіло тремтіло від нетерпіння. Було приємно нарешті усвідомити, що хоча б щось я взяла під частковий контроль. Неочікувані видіння навряд чи мене покинуть, та тепер я знала, що з ними робити.